Розділ 11: Віра та честь

Ніколо іноді відкривав очі, але бачив лише морок. Іноді світло, що пробивається, висвітлювало того, хто його тягнув. Потім він знову втрачав свідомість і знову прокидався. Одного разу він прийшов в себе лежачи на якійсь лежанці, поруч метушилися декілька людей, і той, що його тяг, у воронячій масці, сів поруч навпочіпки і довго вдивлявся. Потім люди обмацували його руку та правий бік обличчя. Зрештою Ніколо остаточно знепритомнів.

Ніколо прийшов до тями знову. Він так і лежав на лежанці з уривків тканини, розстеленої на підлозі всередині невеликого намету. Ніколо відчував себе вже краще - біль у м'язах і голові минув, він відчував у собі більше сил, ніж раніше. Поруч стояв глечик наповнений водою, під яким лежали складені прості штани, коричнева сорочка з грубої тканини і домоткані черевики. Ніколо схопив глечик, жадібно осушив його, жбурнув убік і, сівши на підлозі, швидко одягнувся. На звук тріскоту в намет увійшла дівчина, в чорних шатах і капюшоні, вона акуратно присіла на коліна і сказала:

-Пан, вам ще потрібно полежати, ви надто слабкі.

-Хто ти така?

-Я послушниця.

-Яка, до біса, послушниця! Куди мене притягли?
Ніколо скрикнув від раптового болю, в голову знову врізалися спогади: контора Шахт, роботяги невдоволено кричать, потім Іржавий Ліфт і скрегіт ланцюгів. Потім моторошне кристалічне чудовисько і незнайомець у воронячій масці з руками у вигляді мечів із кристалів. "А може це був сон?" - промайнуло в голові у Ніколо.

-Скільки я проспав?

- Кілька діб, пане, ось, вам треба поїсти – дівчина простягла Ніколо четвертинку чорного хліба. Той узяв його, понюхав. Хліб пах приємно, почуття голоду раптово перекрило всі його емоції та міркування, і він жадібно взявся їсти.

-А хто мене притяг? - з набитим ротом спитав Ніколо.

-Такий же нещасний, як і ви.

-А ти можеш нормально пояснити, що відбувається, а не розповідати свої загадки? - роздратовано промовив Ніколо.

-Я можу - сказав чоловік, що раптово з'явився, середніх років, з клиноподібною борідкою і довгим волоссям, так само одягнений в обноски. Чоловік кивнув послушниці і та покинула намет. Він сів на лежанку, поряд з Ніколо.

-Бачу тобі вже краще

-Так, начебто почуваюся непогано. І все ж я хотів би зрозуміти, що відбувається, де я знаходжусь і хто ви всі такі?

-Не поспішай, сину мій, ти все дізнаєшся з часом. А поки що розкажи звідки ти?

-З чого б мені це робити? - Ніколо підозріло звузив очі.

-Ну хоча б тому, що я врятував тобі життя, привів до тями, нагодував і напоїв - спокійним голосом відповів чоловік.

-Я про це не просив.

-Треба ж, і погляд такий нахабний ... Ти, випадково, не зі Шпиля?
Ніколо мовчав.

-І як тебе занесло в наші краї, так глибоко в скелі?

-У мене були свої справи

-Ну і як, розібрався?
В пам'ять Ніколо знову врізалися спогади: прощання з матір'ю перед від'їздом до контори, сварка з батьком у його кабінеті, Вінсент притискає його до стіни… Потім він біжить кудись у темряву печер, розноситься оглушливий вибух і весь простір заповнюється Ефіром, який застигає. Ніколо відчув жахливе печіння в правій руці та на правій стороні обличчя. Він згадав, як розпечений Ефір огортав його тіло, а потім лише морок… Ніколо обхопив голову. Чоловік зітхнув.

-Бачу тобі боляче, дитино, ти відчуваєш провину і докоряєш себе за щось ... Ну що ж, може почнемо спочатку? Мене звуть Єремія, я Пастор і проповідник Культу Спокути. Ми вже багато років живемо тут, у Соборі Сліз, служачи Богові Мордриду. А як звати тебе?

-Так ви бісові фанатики ... Не думайте, що зможете мене завербувати, мені не до ваших ігор у богів.
Єремія посміхнувся:

-А дарма, можливо ти відкриєш з нами свою сутність?

-Мою суть... Я знаю свою суть

-Тоді чому ти тут, а не там, де тобі належить бути?
Ніколо задумався, а потім з`язвив:

-А може я саме там, де мені належить бути?
Єремія цокнув язиком:

-В цьому місці нікому не повинно бути, але ті хто тут є, приходять самі, намагаючись знайти відповіді, а тебе привела доля - це інше. Мені здається, я знаю, що треба тобі показати…

***

Жінка в чорному капюшоні підійшла до палацу Остерманів, що представляє собою найкрасивіший і витонченіший маєток з усіх, що розташовувалися на Шпилі: мармурові огорожі, чудовий фасад у вигляді колон між якими височіли статуї левів, гордий стяг із зображенням вагів, що піднімається над дверима, чотири поверхи, три вежі з гострими дахами та великий сад оточений лабіринтом із живоплоту. Жінка, ховаючись під покровом вечірніх сутінків, обійшла палац, проникла в сад через невеликі потаємні дверцята. Вона акуратно прошмигнула через гвардійську охорону і опинилася всередині оранжереї, що примикала до будівлі на звороті. Жінка проскочила через жваві коридори, де постійно снувала прислуга, вдаючи, ніби вона одна з них. Опинившись перед дверима, що веде до кабінету Матіаса, жінка впевнено відчинила їх. За великим робочим столом сидів Матіас, а на дивані поруч його сини. Юліан вскочив, схопившись за шпагу. Жінка скинула каптур.

-Маргарет!? - Вигукнув Матіас, схопившись з крісла.

-Мені треба поговорити! - вигукнула вона. Матіас злісно насупив брови і підтис губи. Він зітхнув і сказав дітям:

-Юліане, Августе - вийдіть за двері і нікого не пускайте, поки я не накажу!
Сини покірно вийшли з кабінету.

-Ну що ж, люба, сідай... Налити вина?
Маргарет кивнула, сівши перед столом. Матіас вальяжно дістав пляшку вина, розлив по келихах і пригубив. Маргарет осушила келих залпом.

-Треба б відчитати охорону ... А тобі варто менше пити - єхидно промовив Матіас.

-Пфф, не вчи мене!

-Чого ти хочеш?

-Ти знаєш – виконання обіцянки
Матіас упав у крісло.

-Обіцянки?

-Ти обіцяв, що якщо я допомагатиму тобі в усуненні Говарда, ти видаси одного зі своїх синів за мою доньку, пригадуєш?