Розділ 10: Людина зі скла

Він біг у темряві, спотикаючись об каміння, що стирчить. Ззаду долинали здивовані вигуки та крики. Кілька разів він стукнувся головою об стіну печер, упав, потім підвівся і побіг далі. Коли голоси людей стихли зовсім і він опинився в повній тиші та темряві, він зупинився і, впавши на сиру землю, закричав. Голова пульсувала, він стискав її руками, молячись, щоб це закінчилося. У спогадах випливло обличчя батька, який кричав:

-Біжи, син, біжи!
Сльози потекли по щоках.

-Батьку! - крикнув Ніколо. Він дряпав нігтями ґрунт. Ще один спогад врізався в пам'ять - як він вів працівників шахти за собою в секцію Б. Потім випливли рожево-зелені кристали, що стирчали з Розлому. І вибух… Вибух такої сили, що його голова здригнулася і далі він нічого не пам'ятав. Ніколо безпорадно лежав на землі. Десь вдалині почувся тупіт ніг, шарудіння, звуки каменя, що обсипався. Ніколо підняв голову, насторожився.

-Так, треба взяти себе в руки. Для початку спробую вибратися – прошепотів Ніколо.
Він акуратно підвівся, витягнув руки вперед і пішов навпомацки. Іноді він помічав слабке свічення кристалів, що стирчать зі стін печери, і навіть таке слабке світло сліпило його і робило боляче. Кілька разів Ніколо спотикався об щурів, що прослизали повз. Вони сердито пищали. Здавалося минула ціла вічність, відколи Ніколо почав йти. Голод уже підкочував до горла і хотілося пити. Біль у голові трохи вщух, але все ще пульсував. Раптом Ніколо помітив край відблисків, що б'є з-за рогу вдалині печери. Серце його затремтіло, він кинувся з останніх сил, і швидко опинився біля повороту. Тяжко дихаючи він зайшов за кут і його погляду відкрилася велика кругла площа, викладена кубами з грубого каменю жовтого кольору. Чотири зведені колони піднімалися вгору, а на середину бив промінь світла через невелику ущелину в стелі. Ніколо навіть здалося, що до його слуху долинав шум Мостової. У центрі кола, в тому місці, куди било світло, височив невеличкий вівтар, на якому лежало кілька монет і стояла пляшка вина. Це місце було схоже на древній підземний храм. Ніколо чув у дитинстві історії про те, що в Стоках знаходиться багато руїн стародавньої цивілізації, яка, мабуть, населяла Стіксбрідж задовго до приходу каристонців. Ніколо підійшов ближче до світла і, схопивши пляшку, відбив від неї шийку і почав жадібно пити. Коли він напився, то побачив, що на його правій руці обірвано рукав і вона вся вкрита шрамом від опіку. Там і тут, уздовж усієї руки, горіли рожеві вогники кристалів, що вросли в шкіру. Рука не боліла, нормально функціонувала, але виглядала моторошно. Ніколо сів, спершись на вівтар спиною. Він підняв голову вгору, дивлячись на падаюче сонячне світло, приречено зітхнув і прошепотів:

-Що ж я наробив? Я привів батька в пастку... Чи він живий? А офіцер гвардії? І що із сім'єю?
Зненацька з глибини однієї з багатьох, що виходять від стародавнього храму, печер долинув дивний шум. Наче щось мчало, цокаючи об землю, немов кінь підковами. Цокання ставало дедалі ближче. Ніколо насторожився. Він стиснув руку в кулак. З мороку печери вискочило страшне чудовисько, подібне до того, що напало на них з батьком, коли ті відбивалися від слуг Тихого Синоду в секції Б. Все тіло істоти покривали рожево-зелені кристали, зі спини стирчали, буквально, шипи, а руки більше скидалися на гострі леза. Істота оглянула простір і, коли його погляд упав на Ніколо, воно моторошно заревіло, так що з його рота вилетіла пара і слина. Істота кинулась на Ніколо, коли він схопився на ноги.

***

Еммілі вмилася у ванній, і подивилася на себе у дзеркало. Вона все ще не знала, що чекає на неї далі, і яку долю їй вибере мати. Еммі згадувала Палац Леді, в якому її так завзято намагалися навчити бути стриманою та холодною, але вона все одно регулярно плакала в подушку, думаючи про те, що її життя вже давно пущено до долу силами її ж власної рідні. Шрам на правій долоні, отриманий під час тієї страшної сутички в день Великого Вибуху, останнім часом дивно нив, вона регулярно промивала його під водою і це трохи допомагало. Коли Еммілі витирала руки рушником, у голову врізався спогад про того типа у лахмітті, який намагався вбити її своєю рукою-мечем. Еммі похитнулася.

-Еммілі, чому так довго!? - долинув крик Діни з-за дверей.
Еммі вирівняла спину, струснула рукою та вийшла з ванної. Діна стояла прямо перед нею, з скуйовдженим волоссям, і злісно блищала примруженими очима.

-Пробач, сестро.

-Тебе не вчили у твоїй школі леді, що треба все робити швидко? - прошипіла Діна і увійшла у ванну.
Еммілі вирушила до їдальні, де вже снідала мати.

-Доброго ранку, Еммілі. Як спалося?

-Добре, мама - Еммі сіла за стіл і почала снідати, але їсти зовсім не хотілося.

-А у нас хороші новини – обидва сини Остерманів повернулися до міста, думаю, назавжди! Здається, у нас виникли перспективи. Незабаром я вирушу до Матіаса і поговорю про варіанти, можливо одна з вас вийде хоча б за його молодшого сина… Це значно допоможе поліпшити фінансові справи.
Еммілі мовчки їла. Маргарет зітхнула.

-Після загибелі Говарда і ... Ніколо, - при згадці сина на її очах блиснули сльози, - Дім Остерманов надав нам посильну допомогу. Якби не вони, ми взагалі опинилися б на Мостовій… І, сподіваюся, цього разу вони не відмовлять
Еммілі мовчки жувала брокколі, дивлячись у стіл.
-Вони викинули наш Дім з Ради… - прошипіла Еммі. Згадка про батька надривала її серце, так що навіть будучи віч-на-віч із собою Еммі намагалася не згадувати Говарда. Маргарет хмикнула:

-У нас не залишилося чоловіків у роду

-Отже потрібно було змінювати старі порядки ... - нерішуче сказала Еммілі.

-Та ти що, я думала у Палаці Леді з тебе вибили цю егоїстичну дурість! Але, бачу, ти все продовжуєш, - Маргарет, відпивши склянку вина, схопила Еммілі за руку і боляче стиснула. Та звела очі й подивилася на матір. П'яний погляд Маргарет викривав роздратування і зневагу: