Розділ 6: День Міста

Ніколо гордовито стояв біля Іржавого Ліфта. Сьогодні з ранку роботи на шахті було припинено, вози викотили назовні, щоби не заважали. Бригада секції Б стояла за його спиною.

-Сер, ви впевнені у своєму рішенні? Мешканці Шпиля вже давно не бували внизу, – запитав бригадир Картман.

-Так, ми зробимо це! - з показовим пафосом відповів Ніколо. Йому принесли грубі робочі черевики, так само всі одягли чорні плащі для захисту тіла від випаровування та шкіряні маски. Вінсент теж вирішив піти з Ніколо, залишивши на поверхні своїх людей. Він наточив свій меч і запас кілька клинків у черевиках. Ніколо також був зі шпагою на стегні.

-Він веде нас на забій ...

-Божевільний самодур, жертвує нами заради гордині ...

-Послали ж Боги начальника.
Долинав шепіт із-за спини. Ніколо, дивлячись у прірву, не обертаючись на натовп, сказав:

-Ми спустимося в Стоки, до Розлому, розберемося з тим, що там відбувається, побачимо все на власні очі і ... І якщо стане небезпечно, рушимо назад ... За мною!

Команда увійшла в ліфт, величезні двері з брязкотом закрилася і вони почали спуск.

***

Говард та Еммілі сиділи в кабінеті. Говард робив записи у щоденниках, а дочка гортала старі книжки.

-Тату, хіба магія крові не так само заборонена, як некромантія?

-Заборонена, але це дуже давня магія, настільки, що багато хто забув про заборону. І взагалі про її існування.

-Ми зробили велике відкриття?

-Дуже, дорога, дуже!
Алхімічний куб, з Ефіром усередині, стояв на столі в кабінеті, Говард робив замальовки на додаток до записів. У кабінет увійшов дворецький.

-Пан Вайс, пані Вайс, вам час збиратися на бал. За годину карета вирушатиме.

Батько та дочка ліниво зітхнули.

-Ну що ж, йди до мами та сестри, вони підберуть тобі вбрання. І не впертись, одягни сукню, зрештою від одного вечора в році з тобою нічого не станеться.

-Добре.
Говард судомно дописував формули та теоретичні нариси. Йому дуже хотілося продовжити експерименти, але час тиснув. Він закрив щоденник і вирушив до вбиральні. Там одягнув елегантний синій камзол, з широким коміром та пишним жабо на шиї. Він теж не любив офіційного вбрання, вони його тіснили. До Говарда підійшов Лоренс.

-Сер, які будуть ваші розпорядження щодо гвардії?

-Ми залишимо шістнадцять людей в маєтку, решта, в тому числі і ти, поїдуть з нами.

-Є!

Еммілі прийшла в кімнату до мами.

-Нарешті прийшла, ми з Діною вже одягаємося - вони обидві стояли на п'єдесталі, навколо них бігали кілька служниць, натягуючи білизну, корсети та сукні.

-Гей, ти робиш мені боляче! Там підтягни. Я маю виглядати ідеально! - командувала Діна. Еммілі підійшла до них. Вона розставила руки в різні боки і кілька служниць підбігли. Її смикали, тягли, щипали.

-Ай, ай - повторювала Еммілі.

-Еммі, чому ти така нюня, ти повинна бути сильнішою - гордовито сказала мати.

-Пробач, мамо, просто мені боляче.

-Коли ти виростеш, болю стане ще більше. Ти повинна бути розумницею, сьогодні я пошукаю тобі пару. Діна сердито посміхнулася.

-Мамо, давай видамо її за Річарда Браммела!

-Я не хочу, тато сказав, що він дурень! - розлютилася Еммі, процес одягання виводив її з себе.

-Еммілі, що за слова! Ти маєш бути леді.

-Я не буду леді ... - скрикнула Еммі, сама того не чекаючи.

-А ким же?

-Я стану алхіміком, як тато!

Діна засміялася.

-Ну, по-перше: у нашому місті жінки Великих Сімей не можуть займатися бізнесом, у них інші завдання. А по-друге... Хто тебе спитає?

-Тато сказав, що нікому мене не віддасть!

Маргарет усміхнулася.

-Просто твій час ще не настав.

***

Іржавий Ліфт трясся і гримів. Бригада з десяти чоловік, Ніколо та Вінсента, стояли в центрі. Кожен був занурений у свої думки. Ніколо потирав мамин перстень. Спуск був досить довгим, іноді траплялися входи в довгі лабіринти печер та коридори будівель стародавньої цивілізації, що населяла скелі Стіксбрідж ще до приходу каристонців. Там і сям миготіли моторошні тіні. Вінсент стискав рукоятку меча. Розлом розташовувався на дуже великій глибині, під річкою Стікс, біля нього знаходилися шахти з видобутку Ефіру. Коли ліфт досяг низу, він стукнувся об землю і клуб пилюки піднявся вгору. Велика воротина відчинилася, попереду був непроглядний морок. Ніколо, заплющивши очі від пилу, вийняв з-під плаща газовий пальник і запалив його. Темрява розступилася, але в глибині все ще нічого не видно.

-Куди? - сухо спитав Ніколо.

-Слідуйте за мною, пане Вайс – сказав бригадир Картман. Вони рушили лабіринтом печер і досить швидко дісталися шахт. Біля шахт обстановка стала кращою, не такою похмурою: горіли лампи, встановлені робітниками, довкола стояли бочки, коробки, лежали шматки кристального Ефіру, кирки, лопати, бури.

-Це вхід у секції: А, Б та В – бригадир вказав на три розгалуження печери.

-Ну що ж, уперед! - намагаючись підбадьорити експедицію, вигукнув Ніколо. Вони рушили далі. Ідеальна тиша порушувалася шарудінням гравію під ногами і водою, що капає. Вхід до секції Б завалили ящиками, які розібрали кілька роботяг звільнивши прохід. Далі шлях знову звивався, команда йшла то вгору, то вниз і, нарешті, вони опинилися біля самого Розлому. Розлом уявляв собою поздовжній розкол у твердій породі, що тягнеться на довжину кілька кілометрів. З глибини Розлому долинав булькаючий звук киплячого Ефіру, а вище, біля самого урвища, стирчали нескінченні нарости кристалічного Ефіру. Вони яскраво переливались на світлі і самі собою освітлювали простір, так що при їхньому світлі виходило розглянути обличчя людини, що стояла поруч.

-Ну от і секція Б! – оголосив бригадир.

-Хм, та й що ж тут небезпечного, просто похмура печера – констатував Ніколо.
Бригадир знизав плечима.