Донецька осінь

                                         «...О, моя ностальгія
                                              На метелика схожа...»
                                                                                (Мійосі Тацудзі)
                           
Сентиментальне місто Донецьк я відвідував переважно весною і влітку. Весною, коли цвіте мигдаль (і хочеться писати легкі світлі вірші) і влітку, коли жовте сонце кидає промені на крислаті болівари, а вони - тінь на бруківку (і хочеться пірнати в море і слухати вечорами тужливі донецькі серенади). Нині відвідав я Донецьк восени, коли дерева стають золотими і черленими і холодний осінній вітер спонукає писати мудро. Приїхав я в Донецьк швидким поїздом «Берлін – Донецьк», тим самим – фірмовим, що їде через Лейпциг та Прагу, в якому пасажирів безкоштовно пригощають справжньою колумбійською кавою сорту «Пакамара». Я не люблю літаків – під час польоту мені здається, що я зависаю між твердю планети і Космосом, а в нескінченність мені ще зарано. Літаками я подорожую тільки в Нову Зеландію – край папороті та клишоногих птахів. І то – плив би тоді пароплавом, якби жив в Австралії, а не в стрій добрій Европі – в країні Священних Каменів. Їхав я в Донецьк разом зі своїм старим знайомим – музикантом Клаусом фон Людендорфом, якого теж запросили на літературний фестиваль «Донецька осінь» - з автором сентиментальних мелодій в стилі Лоренса Стерна. Поспати в поїзді не вдалось – аж дві причини завадили моїй подорожі в царство Морфея під стук коліс: добра кава та невгамовний Клаус. Він всю дорогу філософствував про музику Бетховена, про те що саме поняття germani кельтське, означало «кельтів, що прийшли з-за ріки», себто жили по той бік Рейну. Іще він періодично грав на скрипці то «Заставу на Рейні», то «Тиху ніч», то «Сім сорок». Потім, в Донецьку, я кілька разів з’являвся в його товаристві на різних літературних збіговиськах – від неокласиків до панфутуристів. І всюди: «Артуре! Звідки? Яким вітром?» А я гонорово, показуючи рукою на Клауса, голосом Остапа Бендера: «Ми з колегою приїхали з Берліну!» По приїзді Клаус зупинився в готелі «Континенталь». Мені ніколи не подобався цей готель за показову крикливу пишноту у стилі псевдомодерну і докучливий сервіс. Я зупинився в готелі «Бісмарк» з його суворим лаконізмом і навіть аскетизмом, чорно-білим забарвленням всього і якимось аристократичним підходом до естетики. Там менше зірочок, але й менше відволікаючих факторів – можна у вільний час і подумати, і почитати, і щось навіть написати. У головному холі готелю зі смаком зроблений бюст патрона і чудова баварська кухня в ресторації – пиво привозять прямо з Мюнхена. У готелі зустрів мене старий знайомий, з місцевих любителів музики епохи ренесансу і власник цього готелю заодно. Вручаючи ключ від номера він здивовано підняв брови догори, я відповів своєрідним виразом обличчя, яке можна було асоціювати з фразою: «Бо так...» Але він все таки озвучив своє здивування, перетворив його з емоції в набір звуків і слів: 

- Що принесло Вас у це місто синього неба і степового вітру нині? Туристичний сезон завершився. Карнавал давно відгримів тамтамами, регата відлопотіла вітрилами, джазові фестивалі та виставки орхідей минули, канули у вічне «вчора». Гей-парад був ще в червні, собачі перегони – в липні, тарганові перегони – в серпні. Конкурс ірландських танців і то вже став історією. Навіть оксамитовий сезон і той зів’яв. Все цікаве минуло в цьому році. Нині в Донецьку, як то кажуть, мертвий сезон... 
- Література.
- О, розумію! – про щорічний осінній літературний фестиваль навіть він багато чув, він, людина від поезії і прози далека.

Осінній Донецьк – це місто, як то кажуть, «високого туризму» - елітарного. Люблю блукати його тихими вулицями, особливо Старою Юзівкою з її колоніальною архітектурою, дивитися як у вікнах мружаться коти, слухати фальшивих клошарів, що співають фальшивими голосами. У той день я трохи пройшовся, милуючись жовтим листям лип і кленами, що тільки почали червоніти, побачивши безсоромницю осінь. Я йшов і милувався вітринами ювелірних магазинів та крамниць антикваріату, з дверей яких визирали власники – вусаті греки і неголені турки. Вітер зривав осіннє золото листя і кидав мені його під ноги. На розі Старолютеранської біля пам’ятника Епікуру співав клошар, граючи на акордеоні:

                     «...Ну, а чому, ну, а чому
                         Донецьк до смаку так йому...»

Я хотів голосно сказати: «А тому!» Але промовчав і кинув клошару купюру – сто американських долярів. Клошар глянув на банкноту і зневажливо криво посміхнувся – в Донецьку цінують тільки одну іноземну валюту – аргентинські песо. Всі інші демонстративно зневажають. Чому – не знаю. Певно, причина сього – Хyліо Кортасар – його новелами в Донецьку зачитуються, а вірші цитують де треба і де не треба. І то всі: від бургомістра до панянок, що розносять ель у пабах. Звісно, цитують у перекладах. Хоча в тавернах інколи цитують іспанською чи креольською. Особливо коли грапа або джин, чи азартна гра розв’язують язики. Зазначу, що клошари в Донецьку майже всі фальшиві. Вони, переважно мають добру роботу і добрі заробітки – працюють в квітникарстві. Але на дозвіллі перетворюються на акторів – одягаються клошарами, беруть катеринку або акордеон, ну, зрідка гітару чи саксофон і грають, і співають на вулиці – переважно мелодії і пісні які самі ж і придумали. 

Трохи прийшовши до тями і переглянувши ранкові літературні газети, я вирушив пішки до кав’ярні «Місяць в тумані». Не знаю хто придумав кав’ярні таку назву і вирішив обладнати в японському стилі. Кава – напій зовсім не японський, з іншого культурного світу, хоч теж орієнтального. Хто не знає Донецька, то скажу про всяк випадок (тільки не сприймайте це як рекляму): кав’ярня «Місяць в тумані» розташована на вулиці Кафки, 10. Пройти до неї можна з вулиці Староюзівської, через площу Чевенгур, далі по вулиці Андрія Платонова, до провулка Пролетарської Сили. А там – поруч. Можна простіше. Сісти на трамвай номер 62 і їхати до зупинки «Вулиця Нестора Махна». Це лютеранский квартал – колишня німецька колонія, що існує з часів Джона Х’юза. Цікаво, що німці-католики селились і селяться в Донецьку не тут, а в ірландському кварталі, який ще називають на сленгу «Малий Бостон». Донецьк взагалі місто германофільське. Тут зачитуються творами Герріха Гейне, Гофмана, Томаса Манна, Кафки, Германа Гессе, Рільке, Ахіма фон Арніма, Шеллінга, Клеменса Брентано і зовсім не знають Золя і Анатоля Франса. Франкофілів в Донецьку майже немає. Німецьку мову на його вулицях чути частіше, аніж іспанську чи грецьку – я свідок.