42

Вранці все здається ще більш нереальним, ніж уві сні.

Стає одночасно гаряче й соромно.

Я обережно вислизаю з ліжка, намагаючись не дивитися в той бік, де він лежав.

Він дорослий чоловік, я доросла жінка. Напруга між нами була давно. Ми обоє зірвалися. Крапка. Це нічого не значить.

Цю мантру я повторюю весь день.

Коли Богдан заходить на кухню — я вже «дуже зайнята» в дитячій. Коли він стукає й питає: «Можемо поговорити?», я киваю, навіть не піднімаючи очей від дитячої книжки. Потім — відтягується до обіду, до після обіду, до «після мультика», до «їй треба поспати».

У мене в голові готовий сценарій.
Якщо він скаже: «ми дорослі люди, нічого страшного» — я усміхнуся й скажу те саме.
Якщо скаже: «було чудово, але краще не ускладнювати» — я кивну і зроблю вигляд, що мене це цілком влаштовує.

Коли Тетянка засинає, я виходжу в коридор.

Він чекає. Просто стоїть, спершись плечем об стіну. 

— Заснула? — тихо.

— Так, — шепочу. — Швидко.

Я вдихаю глибше. Зараз. Скажи сама. Не чекай, поки він поставить тебе в незручне становище.

— Богдане, — видавлюю, поки він ще не встиг нічого сказати. — Про вчора… Ти можеш… не перейматись.

Він ледь помітно смикає бровою.

— В сенсі? — сухо.

Я стискаю пальці в кулак, щоб руки не тремтіли.

— Я доросла, — починаю, ніби читаю заготовлений текст. — Я розумію, що ми… просто були в стресі, напруга, все це. Ти нічого мені не винен. Не мусиш нічого пояснювати, не мусиш робити вигляд, що… що між нами щось змінилося.

Ковтаю.
— Ми можемо залишити все як є. Угода, донька, лікування, більше нічого. 

Слова боляче ріжуть, але я вимовляю їх рівно.

Кілька секунд він мовчить. Потім коротко видихає.

— Ти закінчила? — тихо питає.

Я відводжу погляд кудись убік.

— Так. 

Він робить крок до мене. Потім ще один. Встає так близько, що я відчуваю запах його парфуму.

— Олю, я дорослий чоловік і дуже добре розумію, що роблю.

Погляд стає важким, але теплим.
— Я не сприймаю вчорашню ніч як випадковість. І точно не як «просто секс». Я вже казав і повторюю зараз: я кохаю тебе. І хочу стосунків. По-справжньому.

Він затримує погляд на мені, не даючи втекти.

— Не угоди. Не картинки. Тебе. Вас. Разом. Я хочу, щоб ми стали однією родиною. 

У мене всередині все перевертається. Хочеться одночасно сміятися й плакати. Сказати: «ти здурів», «я теж…», «ми ж знаємо, що це все тримається на брехні» — але слова застрягають.

— Я… — починаю.

І тут у нього в кишені вібрує телефон. Він уже тягнеться, щоб проігнорувати, але екран спалахує іншим тоном — внутрішній, від охорони.

— Так? — різко.

Я чую голос навіть на відстані:
— Пане Левченко, вибачте, але Тетяна… Ми бачимо по камерах, вона на підлозі в кімнаті. Здається, їй погано…

Світ провалюється.

— Що?! — у мене в одну мить холонуть руки. — Що з нею?!

Ми біжимо нагору так, ніби нас хтось жене. Я першою влітаю в дитячу — і лід розтікається по жилах.

Тетянка лежить біля ліжка, на килимі, згорнувшись, як зайчик. Щоки палають ненормальним червоним. Очі ледь відкриті.

— Сонечко! — падаю на коліна. Торкаюся лоба — обпікаюсь. — Боже, ти гориш…

— Мамо… — шепоче. — Мені… холодно… і жарко…

Руки починають тремтіти.

— Богдане, — хриплю. — Лікаря. Зараз.

Він уже дзвонить. Голос короткий, сталевий:

— Це Левченко. Дитина, гострий лейкоз, різкий стрибок температури... Так, та сама. Ми виїжджаємо. Підготуйте бокс.

Телефон знову дзвонить. Інший рингтон. Богдан кидає швидкий погляд на екран — я встигаю побачити «Тато».

Він навіть не вагається.
Натискає «відхилити».

— Не зараз, — стискає щелепу. — Він почекає.

Він почекає.
Батько, імперія, контракти — все «почекає». Моя дитина — ні.

— Ходімо, — каже. — Машина вже під’їжджає.

Я киваю, витираю сльози рукавом, хоч в очах все одно розмазується. У голові стукає тільки одне: живи, крихітко, будь ласка, тільки живи.

Про його «кохаю» я згадую тільки на задньому плані. Як незакінчене речення, яке обривається там, де починається головне — життя моєї доньки.

***

Монітор біля доньки тихо пікає. Я тримаю її за руку — вона втомлено сопе, лоб уже не такий палаючий, але щоки все одно ненормально червоні.

Лікар стоїть біля ліжка, маска на підборідді, в руках — папка з аналізами. Богдан стоїть трохи збоку.

— Стан ми стабілізуємо, — говорить лікар спокійно, професійно. — Температуру збили, дихає сама, це добре. Але ця ніч показує, що часу в нас менше, ніж ми думали.

У мене всередині все холоне.

— Що ви маєте на увазі? 

Лікар дивиться прямо.

— Якраз прийшли останні результати. Ми й так готувалися до трансплантації, але тепер питання стоїть гостріше. У найближчій перспективі — дні, максимум тиждень, а не місяці. Чим раніше знайдемо донора, тим більше шансів.

Я киваю, бо не можу говорити.

— В ідеалі, — продовжує, перегортаючи листки, — це має бути родич. Близький. Ми вже перевірили вас, Олю, — ви, на жаль, не підходите по сумісності.

Я ніби і знаю все це, але серце обливається кровʼю, як вперше. 

— В бази неродинних донорів ми, звісно, подамо запит, але це довго і без гарантій, — лікар зітхає. — Однак… є один варіант.

Я піднімаю на нього очі.

— Кілька днів тому до нас приходив чоловік, — каже він. — Сказав, що, можливо, його дані можуть стати в пригоді для однієї дівчинки. Здав усі аналізи, типування.

Пауза.
— Він — ідеальний донор. Повний збіг по основних показниках.

Мені на мить здається, що я неправильно чую.

— Тобто… — ковтаю. — Є людина, яка може…

— Потенційно — так, — киває лікар. — Звісно, потрібні ще додаткові обстеження, але це дуже рідкісний випадок. Нам потрібно отримати його офіційну згоду і призначити зустріч.