41

Я роблю вигляд, що нічого не сталося. Вмикаю режим «мультизадачна мати»: лікарю відповісти, аналізи уточнити, Тетянці мультик, собі — нескінченну каву. Кожного разу, коли Богдан заходить у кімнату, або на кухню, як от зараз, я раптом страшенно зайнята: то посуд, то пральна машина, то «я якраз у ванну», то «спишуся з лікарем, потім». Він кілька разів намагається спіймати мій погляд, витримати паузу, сказати: «про вчора…», але я майстерно вислизаю — за жартом, за турботою про дитину, за телефоном. Ввечері ми вечеряємо втрьох, розмовляємо про якісь дрібниці, і тільки там, під столом, коліном випадково торкаюсь його ноги — і в ту ж мить відсмикуюсь, ніби обпеклася. Він кидає короткий погляд, але нічого не каже. Я підхоплююсь першою: «Я поведу Тетянку спати», — бо це єдина відмовка, за якою можна сховатися без підозр. І тільки коли за нами зачиняються двері дитячої, я нарешті дозволяю собі видихнути — розуміючи, що вічно бігати по колу навколо вчорашньої ночі все одно не вийде. Та хай вже ця розмова буде не сьогодні. Певно, він вже спить.

Я тихо виходжу і прикриваю двері дитячої. Тетянка спить, і від цього мені трохи легше. Роблю крок у коридор — і завмираю.

З першого поверху долітає голос Богдана. Низький, жорсткіший, ніж зазвичай:

— …ні, я не зійду з проєкту. Але запам’ятайте: я не торгуюся ними.
Коротка пауза, потім ще чіткіше:
— Вона й дитина для мене важливіші за будь-які контракти. Крапка.

Мені вистачає цих двох фраз. Всередині щось тихо перевертається. Усі вчорашні «ми не пара», «це лише угода» на секунду розсипаються, як картковий будинок.

Поки він ще говорить у трубку, я вже спускаюся. Виходжу в отвір коридору — і він якраз кладе телефон на стіл. Підводить голову, бачить мене. Якусь мить ми просто дивимося одне на одного.

— Ти чула? — запитує тихо.— Вибач, я кричав… Я… 

Він робить крок до мене, ще один. Зупиняється зовсім близько, так, що я бачу в його очах і втому, і злість, і щось темне, гаряче, небезпечне.

— Я весь день хотів поговорити з тобою, — тихо каже. Робить паузу, кутик губ сіпається. — Але… до біса розмови.

Він піднімає руку, торкається моєї щоки, великим пальцем проводиться ближче до губ. У мене всередині все стискається й одночасно злітає вгору. Я могла б відступити. Сказати, що це помилка, що ми переграємо.

Але я не рухаюсь.

За наступну секунду все вже остаточно вирішується. Він нахиляється й цілує мене — гарячіше, сміливіше, ніж учора. Без паузи.. Я хапаюся за його сорочку, щоб не впасти, і відповідаю, і в ту мить хвиля накриває повністю: страх, полегшення, бажання, вдячність за ті слова про нас.

У голові шумить тільки одне: до біса розмови — хай цей поцілунок хоч на хвилину буде правдою, а не грою.

Його губи на моїх, поцілунок стає глибший, гарячіший. Спина натикається на стіну, пальці впиваються в його сорочку, ніби я боюся, що він зникне, якщо відпущу. Світ стискається до двох речей: його подих і гул мого серця в вухах. Всі думки тануть під хвилею, яка накриває цілком.

Він торкається мого обличчя, шиї, проводить долонею по спині. Кожен дотик одночасно заспокоює й підкидає жару. Я відповідаю йому так само: ковзаю руками по його плечах, по грудях, притягую ближче, ще ближче. Ми ніби весь цей час ходили по краю, а зараз нарешті зриваємось, і замість страху в мені чомусь більше полегшення, ніж паніки.

Я сама не помічаю, як вітальня кудись дівається. Є тільки напівтемрява коридору, наші переплутані кроки, смішок, що зривається в мене, коли ми мало не натикаємось на стіл, його шепіт «обережно» мені у волосся. Рука на моїй талії тримає міцно, а в мені кожна клітинка кричить: зупинись, поки не пізно, і одночасно — тільки не зупиняйся зараз.

У спальні стає тихіше, темніше. Десь далеко грає приглушена музика з колонки, але тут є тільки шелест простиней, наші збиті подихи, його низький голос поруч із моїм вухом, коли він шепоче моє ім’я так, ніби воно значить для нього дуже багато. Я відчуваю його руки — теплі, впевнені, але обережні, — і раптом розумію, що вперше за дуже довгий час не думаю ні про кого і ні про що, окрім нього. Думаю лише про те, що він хоче мене. Я потрібна йому. 

Залишаємось тільки я і він. Залишаються його пальці, які переплітаються з моїми, ніби шукають точки опори, і моє внутрішнє «Боже, що ми робимо?» на фоні ще гучнішого «не зупиняйся»…

А потім — тільки темрява, тепло, втома, що накриває після бурі, і відчуття його руки в мене на талії. Я засинаю в цих обіймах зі страшною думкою, що це найнебезпечніше місце у всьому світі — і єдине, де мені в цю секунду по-справжньому спокійно…