40

Після сніданку Богдан ще раз намагається зачепити тему:

— Олю, щодо вчора…

— Ти запізнишся, — перебиваю, дивлячись на годинник. — Ти ж казав, у тебе зустріч із батьком.

Його щелепа трохи напружується. Він ще секунду мовчить, потім лише киває:

— Добре. Поговоримо пізніше.

Це «пізніше» висить у повітрі, як загроза. Я вдаю, що не помічаю. Він цілує Тетянку в маківку, кидає на мене короткий, надто уважний погляд і йде. Двері зачиняються, і в домі стає занадто тихо.

Тетянка дивиться мультики в дитячій, я перемикаюсь у режим «прання-посуд-ще щось», тільки б не думати про поцілунок на дивані. Телефон лежить на столі, екран темний. Коли він нарешті блимає, я аж здригаюся.

Пише Марина.

"Можу сьогодні забігти до тебе на каву?" 

Я дивлюсь на повідомлення кілька секунд. Частина мене хоче ввічливо відмовитись: «Вибач, у мене сьогодні важкий день». Інша — хапається за це як за відволікання від вчорашнього поцілунку.

"Заходь, авжеж. Ми вдома"

Відправляю, і тільки потім розумію, що вперше сама запросила когось у цей дім.

Марина приїжджає десь за пів години. Без супроводу, у джинсах, светрі й з коробкою торта в руках.

Вона усміхається й заходить усередину, уважно оглядає інтер’єр.

— Дуже… живий дім, — каже. — Круто. Це плюс.

— Живий, бо тут дитина, — киваю в бік другого поверху. — І постійно хтось щось розкидає. Переважно саме Тетянка.

— До речі, — згадує Марина, дістаючи з сумки ще одну коробку, меншу. — Я тут дещо привезла. Маленький подарунок у дім.

— Ой, не треба було… — кажу одразу.

— Треба, — відрізає. — Інакше я почуватимусь невихованою.

Відкриває коробку. Усередині невелика матова «капсула». Щось між стильною свічкою й маленькою колонкою.

— Це що? — питаю.

— Така собі розумна колонка-нічник, — пояснює. — Можна включати спокійну музику, казки, білий шум. Дуже зручна штука для дому з дитиною. У мене племінниця з нею спить, як убита.

Я беру її в руки. Приємна на дотик, мінімалістична, нейтрального кольору.

— Дякую… Мені дуже приємно. 

Ми п’ємо чай, їмо торт. Вона розповідає кілька смішних історій про «жіночий клуб», про те, як одна з дружин топ-менеджера колись переплутала нуль у чеку благодійності й потім пів року про це ходили чутки. Я сміюся, розслабляюся. Поруч із нею легко. Не треба грати ідеальну леді.

— Ви часто кудись виходите? Удвох? З Тетянкою?

— Майже ні, — кажу  чесно. — Лікарня, іноді якийсь магазин, і то з охороною. Тетянку взагалі намагаюсь зайвий раз не возити.

— Логічно, — зітхає вона. — Але довго так не вийде. Світ усе одно постукає у двері. Або у вікно.

Я мимоволі згадую спалах камери того ранку. По спині пробігає холодок.

— Раді директорів це, до речі, страшенно вигідно, — продовжує Марина вже легше, ніби змінюючи тему. — «Молодий успішний Левченко, відповідальний батько й чоловік, готовий витрачати мільйони на лікування дітей, а не на яхти». Ідеальний наратив.

— Чудово, — гірко кажу. — Значить, ми офіційно сюжет.

Марина схиляє голову.

— Ти не просто сюжет, — тихо. — Ти жива людина. Але так, їм дуже зручно робити вигляд, що різниці немає.

Я не знаю, що відповісти, тому роблю те, що вмію найкраще — починаю прибирати кружки.

— Ой, не смій мити посуд при гостях, — сміється вона, встає. — І так уже почуваюся тут, як у себе вдома.

— Мені простіше, коли щось роблю, — кажу. — Тоді менше думаю.

Марина бере сумку, ще раз обводить поглядом кухню.

— Колонку-нічник постав десь, де ви частіше буваєте, — кидає наостанок. — Хоч трохи музики і розслаблення в цю всю напругу. Це терапія краще за більшість таблеток, і Богдану піде на користь.

— Добре, — киваю. — Дякую, що прийшла.

— Це я дякую, що впустила, — усміхається вона. — Ми ще зробимо з тебе королеву цього аукціону, побачиш.

Вона йде до дверей, я проводжаю. Потім повертаюся на кухню і тепер вже готую вечерю, а не обід.

Колонка стоїть на столі. Маленька, акуратна, зовсім беззахисна на вигляд. Я беру її в руки й верчу, шукаючи кнопку.

— Ну що, — шепочу. — Будеш нам робити фон?

Поки що це просто приємний подарунок від жінки, яка єдина з того кола поводиться зі мною як із людиною…

— Олю, ти де? — чую голос Богдана. — Мала спить? Нам треба поговорити…