39.

39

Я майже не сплю цілу ніч.

Кожного разу, коли починаю провалюватись у дрімоту, мозок підкидає одне й те саме: його губи, його рука на моїй шиї, те, як він тихо сказав моє ім’я. І потім — цей клятий рингтон і «Іра. Офіс» на екрані.

До ранку очі печуть, голова важка, але я все одно встаю раніше, ніж будильник. Просто вже не бачу сенсу  намагатися заснути. 

У ванній холодна вода трохи приводить до тями. Я дивлюся в дзеркало — сині тіні під очима, губи сухі, але в голові одразу спливає: вчора він цілував саме ці губи. Я різко відводжу погляд, наче сама від себе соромлюсь.

— Стоп, — шепочу. — Усе. Забула.

Звісно, ні.

На кухню спускаюсь першою. Ставлю чайник, машинально дістаю тарілки, думаю, що Тетянці можна зробити млинці, а мені  хоч щось, аби не давитись кавою на голодний шлунок. Руки зайняті і це трохи заспокоює. Поки я ріжу фрукти, в голові все одно крутиться одне й те саме: не дивитись йому в очі. Не починати цю розмову. Зробити вигляд, що нічого не було.

Я якраз перевертаю перший млинець, коли чую кроки за спиною.

Серце автоматично підстрибує. Я ще секунду вдаю, що дуже зайнята сковорідкою, але він усе одно заходить у кухню.

— Доброго ранку, — голос спокійніший, ніж я уявляла.

— Доброго, — відповідаю, не обертаючись. Сковорідка раптом стає найважливішою річчю у світі. — Хочеш каву?

— Так, — коротко. Потім пауза. — Ти взагалі як спала? Нормально?

Ні.
— Нормально, — кажу. 

Він підходить ближче, і я майже фізично відчуваю його погляд в потилицю. Кавова машина гуде, вода тече, а простір між нами ніби густішає.

— Олю… — він каже моє ім’я так, як учора перед тим, як…

Я нервово кладу млинець на тарілку, майже впускаю лопатку.

— Кава буде за хвилину, — перебиваю, занадто голосно. — Будеш з цукром?

— До чого тут кава, — тихо. — Нам треба…

«Поговорити» — закінчую за нього подумки. Цього слова я боюся навіть більше, ніж того поцілунку.

Я різко розвертаюся до шафки, дістаю кружки, дзеленчанням посуду перекриваю паузу.

— Слухай, сьогодні у нас купа справ, — починаю швидко. — Здати ті аналізи Тетянки на типування… Ти казав, що маєш їхати в офіс… Давай просто… не ускладнювати, гаразд?

Я нарешті на секунду піднімаю очі. Він стоїть навпроти, руки в кишенях, плечі трохи напружені. В очах не образа і не злість. Швидше бажання відвертості. 

— Я не думаю, що це «ускладнювати», — каже спокійно. — Те, що сталося вчора…

— Нічого не сталося, — перебиваю ще раз. Надто швидко. — Ми втомилися. День був нервовий. Алкоголь, емоції… Таке буває.

Сама чую, як фальшиво це звучить. Від цього хочеться провалитися крізь підлогу.

Він трохи звужує очі.

— Для мене це було зовсім іншим, — відповідає тихо.

Я вже відкриваю рот, щоб щось сказати — хоч що-небудь, тільки аби відвести розмову, — коли в коридорі чути знайомі, трохи важкі кроки босих ніг.

— Мааамо… — тягучий сонний голос. — А де всі?..

Тетянка заходить на кухню, тримаючи улюбленого зайця за вухо. Волосся у неї скуйовджене, на ній все ще піжама з єдинорогами, очі її примружені.

Я хапаюся за неї, як потопаючий за рятувальний круг.

— О, от і моє сонечко, — кажу, нахиляючись до неї. — Йди сюди.

Вона підбігає до мене, обіймає за талію, тицькає носом у мій бік.

— Пахне млинцями, — констатує. — Це мені?

— Тобі, звісно, — усміхаюся. — Сідай.

Я повністю переключаюся на неї — ставлю тарілку, наливаю чай, поправляю пасмо волосся. Роблю все, щоб не дивитися в той бік, де стоїть Богдан.

— Привіт, соню, — каже він м’якше, ніж до мене. — Як спалося?

— Добре, — вона позіхає. — Мені снилося, що ми в парку. І ти там теж був. І мама. І ніхто не колов мене голкою.

У мене всередині щось стискається. Я цілу її в маківку і роблю вигляд, що дуже зайнята млинцями.

— Після аналізів спитаємо лікаря, і якщо він дасть добро, — відповідає він. — Скоро зробимо твій сон правдою. 

Я відчуваю його погляд на собі. Намагаюся не піднімати голови. Наливаю собі чай, хоч узагалі не пам’ятаю, чи хотіла чай, чи каву. 

— Мамо, а чому ти така… — Тетянка дивиться уважно. — Сонна? Очі червоні.

— Так, я мало спала, — кажу. — Багато думала.

— Про що? — цікавиться донечка.

Про те, як я цілувала твого «татка по документам» і ледь не забула, хто твій справжній батько.

— Про рецепти млинців, — брешу. — І про те, що готувати на обід. 

Вона киває і зосереджується на тарілці.

Ми троє сидимо за одним столом. З боку це, мабуть, виглядає майже ідеально: Богдан, я, дитина, млинці, ранок.

Він кілька разів пробує зловити мій погляд — я кожного разу знаходжу привід подивитися на чайник, тарілку, Тетянку, що завгодно.

Не зараз, повторюю собі. Не сьогодні. І, може, взагалі — ніколи.

Бо щойно ми заговоримо про цей поцілунок — усе стане або правдою, або помилкою. А я ще не готова дізнатися, що саме з двох мені дістанеться.

***

гортай далі, там продовження ------------>