37. Напруга

Богдан переводить погляд з моїх очей на губи. Я бачу цей рух дуже чітко. У мене в животі все стискається в маленький тугий клубок. Ні, він… він не зробить цього… Мені це все просто ввижається, я просто… Я просто хочу цього тому і бачу якісь примарні натяки.

Але Богдан нахиляється ближче. Спочатку зовсім трохи — так, що між нами все ще залишається простір, але я вже відчуваю його подих. Теплий, із ноткою кави.

Його рука зісковзує з плеча на мою шию, великий палець обережно торкається лінії підборіддя, повертаючи моє обличчя до себе повністю. Я завмираю, пальці стискають плед так, що нігті впиваються в тканину.

Я бачу тільки його очі й ледь розімкнуті губи. У скронях гупає так голосно, що я вже не чую навіть музики.

Він затримується на секунду. Наче дає мені шанс відсунутись.

Я не рухаюсь.

Богдан тихо вдихає, ніби приймає якесь рішення, і ще трохи нахиляється до мене.

Його подих теплий, він змішується з моїм. На мить час справді зупиняється — немає ні фільму, ні музики, ні цього клятого дому. Є тільки його очі так близько, що я бачу в них власне відображення.

А потім він скорочує ту останню відстань.

Його губи торкаються моїх спочатку дуже обережно. Наче він все ще дає мені шанс передумати. У мене всередині щось стискається й одразу розгоряється, як вогонь. Серце гупає так, ніби хоче вирватися назовні.

Я завмираю на долю секунди, а потім здаюся. Відповідаю. Обережно піднімаю руку й торкаюся його сорочки на грудях, стискаю тканину. Він одразу реагує на це і поцілунок стає глибшим, впевненішим. Уже не легким, не випадковим. Наче він нарешті робить те, що давно хотів, і більше не грає роль стриманого чоловіка і бізнес-партнера.

Він цілується небезпечно добре. Точно знає, якого саме тиску достатньо, щоб у мене по спині пішли мурашки. Як трохи стиснути нижню губу в своїх губах, щоб я сама потягнулася до нього. Як нахилити голову, щоб світ для мене звузився до цього контакту.

Його пальці на моїй шиї теплі й сильні. Великий палець ледь рухається під вилицею, ніби заспокоює. Друга рука ковзає мені по спині поверх сукні, притягує ближче. Я майже опиняюся в нього на грудях, плед зсувається, але мені байдуже. Мені важливо тільки не втратити цей дотик.

У голові хаос.

Не можна. Це фіктивні стосунки. Це угода. Це брат Руслана. Це чоловік, який купив тобі лікування для доньки.

А тіло відгукується тільки на одне: ще. Ще трохи цього тепла, ще трохи цієї неможливої близькості, ще хоч кілька секунд, у яких я не мати онкохворої дитини, не «дружина для картинки», не дівчина з хейтом під статтею. Я просто жінка, яку дуже вправно цілують.

Я відчуваю, як він дихає частіше. Як напруга в ньому змінюється з контрольованої на менш контрольовану. Він на мить відривається, лобом торкається мого, ніби хоче взяти паузу, але не відпускає.

— Олю… — шепоче, його голос низький і трохи хрипкий.

І цього «Олю» мені вистачає, щоб знову потягнутися до нього самій. Я навіть не встигаю себе зупинити. Наші губи стикаються вдруге — і цього разу вже без обережності. Він відповідає, немов тільки цього й чекав. Поцілунок стає гарячішим, глибшим. Я гублю відлік часу — є тільки його рот, його рука на моїй спині, його серце, що б’ється десь поруч із моїм.

Пальці на його сорочці стискають тканину сильніше. Мені хочеться бути ще ближче, настільки, наскільки дозволять межі здорового глузду… і трохи далі. В якийсь момент він тихо зітхає мені в губи, і в цьому звуці стільки стриманого, невимовленого, що мене трясе ще більше… А що як ми зараз…