35

Ми розходимося не всі разом, а малими групками. Алла й Софія виходять першими — їх забирає чорний мерседес біля входу. Мар’яна ще щось пише в телефон біля гардеробу, кидає на мене короткий погляд — оцінювальний, але вже без усмішки — і теж йде.

Я залишаюся біля входу з маленьким клатчем у руці й відчуттям, ніби з мене зняли гіпс, але ногу ще не навчилась ставити на підлогу. Богдан написав: «Виїхав, буду за десять–п’ятнадцять хвилин». Я перечитую це повідомлення втретє, наче там може з’явитися ще одне речення: «Ти все зробила добре».

— Вижила, — чую поруч тихий голос.

Повертаюся. Марина стоїть за кілька кроків, тримає в руках пальто, але не поспішає його вдягати.

— Мені здається, ти навіть більше, ніж вижила, — додає вона. — Для першого разу ти трималася дуже гідно.

Я усміхаюся куточком губ.

— Для лабораторного щура теж гідно? — питаю. — Мені весь час здавалося, що вони дивляться, як я реагуватиму на ток.

Марина легенько сміється.

— Повір, якби ти почала бігати по столу й гризти проводи, вони б це теж обговорили, — каже. — Але ти сиділа рівно, відповідала спокійно й не намагалася під них прогинатися. Це, до речі, рідкісна розкіш у цьому колі.

Вона говорить без жалості, просто констатує факт. Від цього дихається легше.

— Ти справді… мені сподобалась, Олю, — каже вона вже трохи серйозніше. — Без оцих всіх масок «я ідеальна, подивіться на мій ідеальний профіль». Було б класно побачитись без цього всього антуражу. Десь, де немає перлів і протоколу.

— Десь, де не треба думати, як тримаєш вилку, — киваю.

Я одразу уявляю ресторан, ще один. Потім — саджу в цю картинку Тетянку, няню, лікарню, страх, що щось піде не так, поки мене немає. Усередині спазмом стискається.

— Можемо в мене, — легко пропонує Марина. — У будній день, удень. Кава, щось до чаю, я покажу тобі минулі матеріали по аукціону. Без офіціозу.

Підморгує:
— І без Алли, що важливо.

Я ковтаю бажання одразу сказати «так». Дивлюся на скляні двері, за якими метушиться парковка.

— Якщо чесно, — видихаю, — мені поки страшно лишати Тетянку надовго. Сьогодні й так… — зупиняю себе. — Богдан викликав няню, вона хороша, але я ще не звикла.

Смикаю клатч.
— Можливо, буде простіше, якщо ти приїдеш до нас. Якось удень. Коли він не проти й коли я буду вдома.

Марина трохи дивиться на мене, ніби зважує, чи це «відмазка», чи справді.

— Це звучить цілком логічно, — каже нарешті. — Я розумію.

Усміхається тепліше.
— Запрошення до вас я із задоволенням прийму. Скажеш Богдану, що я буду чемною гостею й не розкидатиму політичних пліток по всьому будинку.

— Думаю, він переживе, — відповідаю. — Я… поговорю з ним, коли приїдемо. Якщо не буде проти, напишу тобі.

Згадую няню — молоду жінку з м’якими руками, яку Богдан привів до нас у дім майже так само спокійно, як нову охорону. Я бачила, як Тетянка спершу хапалась за мене, а потім несміливо взяла в неї настільну гру.
— Просто я, напевно, ще трохи… — шукаю слово. — Дика. Від усіх цих змін.

— Це нормально, — каже Марина. — Якби ти після всього, що пережили ви з донькою, одразу літала по тусовках, я б тобі не повірила.

Вона піднімає сумку на плече.
— Напиши. Я справді хочу допомогти тобі розібратись у всьому цьому цирку. І, можливо, знайти в ньому хоч трохи місця для себе, не тільки для чужих очікувань.

— Добре, — киваю. — Дякую.

Ми виходимо у невеликий хол разом. Її машина під’їжджає першою — блискучий чорний кросовер. Вона ще раз махає мені рукою з відчинених дверцят:

— І, Олю? — кричить крізь шум вулиці. — Ти сьогодні все зробила дуже добре. Не давай їм змусити тебе думати інакше.

Я усміхаюся у відповідь.

Коли її машина від’їжджає, перед входом зупиняється знайомий автомобіль Богдана. Я стискаю клатч трохи міцніше й думаю про те, що сказала щойно: «якщо він не буде проти, я запрошу її до нас».

І десь у глибині вже ледь чутно ворушиться думка: у якій саме момент цей дім перестав бути «його» й почав ставати «нашим».

***

гортай далі, там продовження ------------>