34. Продовження вечора

Роблю ковток води, щоб виграти секунду.
— Потім через його роботу й… небезпеку навколо нього Богдан вирішив, що для нас із донькою буде безпечніше, якщо про нас ніхто не знатиме. Принаймні до певного часу.

— Ховав родину від світу, — протягує Мар’яна, усміхаючись краєчком губ. — То все-таки є чоловіки, здатні на такий… довгостроковий захист.

У мене стискається шлунок. «Ховав родину» звучить красиво рівно тому, що це не наша історія.

— З його масштабом це не здається дивним, — констатує Алла. — Ворогів і заздрісників вистачає.

Вона дивиться на мене пильніше.
— Важливо, що зараз він нарешті вирішив, що час показати вас світу. Це сміливий крок.

«Сміливий» — от цікаво, з чийого боку. Я стискаю серветку на колінах так, що пальці біліють.

— Зараз, коли преса вже все знає, — вставляє Мар’яна, — ховатися було б ще дивніше.

Вона робить ковток шампанського.
— Хоча я все одно не розумію, як ти, Олю, витримала стільки років у тіні. Я б уже здуріла.

— Коли у тебе тяжко хвора дитина, — тихо кажу, — тінь — не найбільша проблема.

На мить стає тихіше. Софія відводить погляд, Алла ледь киває. Мар’яна моргає — ніби не чекала такої прямої відповіді.

— Це правда, — м’яко каже Марина. — У таких ситуаціях світ дуже швидко ділиться на «мій дім, моя дитина» і все інше.

Вона говорить так, ніби справді розуміє. Я вперше відчуваю щось схоже на підтримку.

— Власне, — переводить вона розмову, — одна з причин, чому ми хотіли побачити вас саме зараз, — це наш благодійний аукціон.

— Ми робимо його щороку, — пояснює Софія. — Збираємо гроші для дитячих відділень і кількох фондів. Цього разу масштаби будуть більшими.

— Зараз, з усім, що відбувається, — додає Алла, — ми вирішили зробити акцент на медицині. І, з огляду на те, що історія вашої родини вже в центрі уваги…

Вона робить паузу, дивлячись прямо на мене.
— Було б логічно, якби ви стали однією з облич цього аукціону.  Ви тепер жінка Богдана в очах світу. Було б дивно, якби ви лишилися осторонь такої ініціативи.

— Я ніколи нічого подібного не робила, — чесно кажу. — Хіба що корпоративи в маленькій компанії. І то максимум обирала, який банер ставити.

— Тим більше, — втручається Марина. — У вас є досвід, і ви не з нашої… бульбашки. Це плюс.

— Ми, звичайно, не змушуємо вас, — каже Алла. — Ви й так маєте достатньо навантаження. Але…  Було б правильно, якби ви були в цьому процесі. Для вас самих, для Богдана, для компанії.

«Правильно» у неї звучить, як «очікувано».

— Я можу спробувати, — кажу нарешті. — Якщо ви справді готові пояснювати мені все з нуля і…

Зиркаю на Марину.
— І підправляти, коли я десь зроблю щось не так...

Розмова відходить убік: хто в якій школі тримає дітей, які проєкти в чоловіків, хто куди летить після свят. Я більше слухаю, ніж говорю. Кожне їхнє «а ми взимку завжди в Альпах / на Мальдівах» звучить, як історії з іншої планети.

Наприкінці Алла знов бере ініціативу.

— Олю, — каже вона, — дякуємо, що прийшли. Це не завжди просто — входити в уже сформоване коло.

Вона бере маленький блокнот, щось позначає.
— Ми надішлемо вам деталі щодо аукціону й кількох інших заходів. Ви подивитесь, і якщо щось здасться вам… неприйнятним, завжди можете сказати «ні».

І в цей момент у мене в сумці вібрує телефон. На екрані — коротке: «Ти як?» від Богдана.

Я ловлю себе на тому, що вперше за весь ланч мені хочеться відповісти не «нормально», а чесно. Але просто стискаю пальці міцніше на келиху й роблю ковток води.

Ще трохи — і цей виступ закінчиться. А потім уже можна буде розбирати, що саме я щойно пообіцяла всім цим жінкам — і наскільки це знову забрало шматок мене.

***

гортай далі, там продовження ------------>