36

Вдома тихо. Няня спускається з другого поверху, накручуючи пасмо волосся.

Ми дякуємо, відпускаємо її. Двері за нею зачиняються.

Я інстинктивно беру курс до сходів.

— Ну… добраніч, — кажу, не озираючись. — Я, мабуть…

Я не встигаю договорити.

Його пальці лягають мені на зап’ясток — теплі, сильні. І я миттєво зупиняюсь. Пульс шалено скаче під його дотиком.

— Зажди, — голос у нього нижчий, ніж зазвичай, тихий. 

Я обертаюся. Ми стоїмо дуже близько. Він трохи нахиляє голову, розглядає мене знизу вгору, в його очах щось тепле, від чого в мене під шкірою біжать мурашки.

Його великий палець мимохіть проходить по внутрішній стороні мого зап’ястка. Легкий рух — а ніби струмом б’є. Я відчуваю, як у грудях стає тісно, а шкіра горить.

— Може… — він на секунду затинається, наче зважує слова. — Подивимось щось? Фільм. Вдвох. 

Він не відпускає руку, тільки трохи послаблює хват, даючи вибір. Пальці все одно торкаються шкіри. Мене зводить з розуму його аромат: дорогий парфум, змішаний із чимось дуже домашнім — кава, його сорочка, цей дім. Я ловлю собі на тому, що дихаю трохи частіше, ніж треба.

— Фільм? — повторюю, ніби це нове слово. — Зараз?

— Зараз, — киває. А очі темніші, ніж зазвичай.

Він говорить, а я думаю тільки про те, як його долоня лежить на моїй руці. Як легко він міг би потягнути ближче. Як легко я могла б сама зробити крок до нього.

Напруга між все щильніша. Я ковтаю.

— Я… не впевнена, що витримаю до фінальних титрів, — кажу. Голос трохи хриплий.

— Я теж не впевнений, — відповідає він так, що я не повністю розумію, про що він, але чомусь мої щоки вже палають. 

***

Він відпускає мою руку тільки тоді, коли я сідаю на диван. На секунду мені майже бракує цього дотику — настільки, що я сама лякаюсь власної реакції.

Він дістає з крісла м’який сірий плед, розгортає, накриває нас так, ніби робить це щодня. Край ковзає мені по колінах, і від цього руху теж стає якось затісно в грудях.

Богдан знімає піджак, розстібає верхній ґудзик сорочки. Ніби нічого особливого, але я не можу не проводити поглядом за кожним його рухом. Він сідає поруч, не впритул, між нами лишається вузька смужка дивана. 

Він відкриває якусь підбірку, гортає кілька варіантів і зупиняється на тому, де на постері двоє людей стоять під дощем, тримаються за руки й дивляться одне одному в очі.

— Серйозно? — підозріло питаю. — Романтика?

— Ти точно хочеш фільм без бізнесу й лікарень, — невинно відповідає він. — Залишається кохання й кримінал. Кримінал в нас нещодавно вже був.

Я хмикаю, але всередині щось зрадливо стискається від цього «кохання». Він запускає фільм. Кімнату заповнює м’яке світло екрана, всі інші лампи вимкнені. 

В якийсь момент я непомітно підтягую ноги ближче до себе, щоб не замерзнути. Плед трохи сповзає. Він це помічає і майже без паузи накриває мене краєм ще раз, а потім свою руку зі спинки дивана опускає мені на плечі. Його пальці торкаються відкритої шкіри на плечі там, де сукня трохи сповзла вбік.

 Серце починає стукати гучніше, я чую його навіть у вухах. Я намагаюся зробити вигляд, що мене цікавить, чому герої фільму посварилися через дурницю, але мій мозок уперто повертається до однієї точки: туди, де його пальці ледь рухаються на моєму плечі.

— Замерзла? — тихо питає.

— Трохи, — відповідаю. Насправді я горю, але це точно не те, що треба визнавати… 

І тут наші погляди зустрічаються.

***

гортай далі, там продовження ------------>