33. Я — експонат?

У приватній залі ресторану тихо, як у музеї. Тільки тут експонат — я.

Я йду поруч із Богданом і відчуваю, як серце б’ється десь у горлі. Він легенько торкається долонею моєї спини — не сильно, просто щоб я знала: він поруч.

За великим круглим столом уже сидять чотири жінки. Вони обертаються до нас майже одночасно, як за командою. Я на секунду відчуваю себе дівчинкою, яку завели в чужий клас посеред уроку.

Першою встає блондинка років сорока з чимось, у білосніжній сорочці й перлах.

— Богдане, — усміхається вона спокійно. — Ми вже думали, що ти передумав.

— Ні, просто ми трохи затримались… Ну, самі розумієте, — відповідає він своїм офіційно-рівним голосом, а я одразу червонію через його натяки… Чи я надто розпусна? І це не був натяк? — Алло, познайомтесь, будь ласка. Це Оля.

Погляд жінки переключається на мене.

— Пані Олю, — каже вона й подає руку, — я Алла Гончар. Дружина Олександра.Ми всі раді нарешті зустрітися з вами особисто.

— Дуже приємно, — відповідаю, намагаючись звучати впевнено і невимушено. 

Поруч із нею сидить яскрава брюнетка в смарагдовій сукні, молода, очі блищать з цікавістю.

— Мар’яна, — представляє Богдан. — Дружина Олега, партнера в компанії.

— О, ми всі дуже чекали на це знайомство, — Мар’яна посміхається так, ніби щойно отримала нову цікаву плітку. — Приємно нарешті побачити жінку, заради якої наш золотий хлопчик раптом вирішив стати сім’янином.

Слово «заради» боляче чіпляє. Я прошу себе не реагувати.

Третя — темноволоса, спокійне обличчя, мінімум прикрас.

— Софія, — представляє її Богдан. — Дружина Ігоря, ще одного партнера.

— Рада знайомству, — каже вона просто.

Четверта жінка встає останньою. Світле волосся зібране в недбалий пучок, на шиї тонкий ланцюжок, посмішка — жива, трохи тепліша за решту.

— Марина, — представляє її Богдан. — Дружина Валерія Дубчака, також партнера. 

— Нарешті, — Марина робить маленький крок до мене, ніби хоче обійняти, але обмежується легким дотиком до руки. —Давно хотілось познайомитись! Сідайте! 

Богдан чекає, поки я опускаюсь на стілець, кладе руку мені на плече — короткий теплий дотик.

— Я залишу вас, — звертається до жінок. 

Потім тихіше шепоче мені на вухо, нахиляючись:
— Я недалеко. Якщо що — напиши або подзвони. Я заберу тебе в будь-який момент.

Я киваю. Він ледь помітно стискає моє плече й виходить. Двері м’яко зачиняються. 

Офіціант підходить майже одразу, наливає мені води, ставить тарілку з салатом. У всіх уже щось є перед ними. 

Першою діалог починає Алла.

— Отже, Олю, — говорить вона м’яко. — Ми про Богдана знаємо вже дуже багато, наші чоловіки давно працюють разом. А про вас знаємо тільки те, що люб’язно розповіли журналісти. Розкажіть трохи про себе?

Я встигаю вдихнути ще до того, як паніка починає шкрябати зсередини.

— Я з Черкас, — кажу. — Закінчила педколедж, потім переїхала до Києва. Працювала в маркетингу, у відділі реклами, коли зрозуміла, що як викладач заробляю мало. Останні роки більше займалась… донькою, ніж кар’єрою.

— Педагогіка й реклама, — киває Софія. — Цікаве поєднання.

— І дуже… приземлене, — усміхається Мар’яна. — У хорошому сенсі. У нас тут не вистачало таких людей.

«Таких» в неї звучить як «із заповідника, диких тваринок».

Алла трохи нахиляється вперед.

— Ви давно з Богданом знайомі? — питає вона. — Якщо не секрет, звичайно.

Ось воно.

Правда: я вперше побачила його, коли зайшла в цей дім, думаючи, що шукаю його брата.  x0GsEQ9Z
Легенда: ми разом ще до того, як я завагітніла, він нас «беріг від уваги».

Я відчуваю, як напружуються плечі, але я сподіваюсь, що голос мене не зраджує.

— Так, давно, — відповідаю. — Ми познайомилися ще до того, як я завагітніла…

***

гортай далі, там продовження ------------>