32. Лист

Двері до кімнати прочиняються. Богдан заходить, тримаючи в руці товстий кремовий конверт. Кладе його на комод ближче до мене.

— Це тобі, — каже.

На конверті каліграфічно виведено моє імʼя та прізвище та поставлена печатка якоїсь організації.  

— Що це? — питаю здивовано.

— Жіночий клуб, — відповідає він. — Клуб дружин і партнерок ради директорів. Відкрий, якщо хочеш. 

Я акуратно розриваю край. Усередині картка, важка, з золотим тисненням.

«Маємо честь запросити Вас… вузьке коло… пані Алла Гончар…»

Мене чомусь особливо чіпляє «вузьке коло». Наче хтось малює крейдою коло на підлозі, а потім вирішує, чи пустити мене всередину.

— Вони… хочуть зі мною познайомитись, — тихо кажу.

— Вони хочуть оцінити, — не дуже м’яко поправляє він. Потім видихає. — Але так, формально — познайомитись.

Я дивлюся на рядок із датою й часом. До цього дня ще є пару днів. З одного боку — полегшення, що не завтра. З іншого — цього якраз достатньо, щоб накрутити себе до істерики.

— Якщо я не піду, — починаю, не відводячи погляду від листа, — це буде дуже… неправильно?

— Якщо ти не підеш, — каже він після короткої паузи, — вони зроблять висновки.

Звучить спокійно, без залякування.

— Якщо підеш — теж зроблять. Така в них розвага.

Я стискаю пальці на краю картки сильніше.

— Я… не дуже розумію, що там від мене хочуть, — зізнаюся. — Я ж не…

Обриваю фразу. Не «з їхнього кола». Не «звикла до такого». «Неправильна».

— Олю, — він відходить від дверей ближче, зупиняється поруч із комодом. — Від тебе там не мають право нічого вимагати.

Пауза.
— Для тебе це важливо, чи я там буду?

Він замовкає на мить, ніби зважує.

— Для мене важливо, щоб тобі не довелося все життя ховатись, — відповідає. — Якщо ти з’явишся сама, спокійно, без вибачень — їм буде складніше вигадувати про тебе історії і пліткувати.

Потім знизує плечима.

— Але це не означає, що я хочу тебе туди штовхати силою. Якщо ти відчуваєш, що зараз не хочеш туди — не йди. Я справді прийму будь-яке твоє рішення.

Його «прийму будь-яке» звучить не як ввічлива фраза, а як факт. Але всередині все одно з’являється тягучий сумнів: якщо я не піду, це буде наче я підвела не тільки себе, а й його.

— Я не хочу, щоб через мене тобі потім було складніше, — тихо кажу. — Щоб вони там між собою шепотілись: “от бачиш, навіть прийти боїться”.

— Вони все одно будуть шепотітись, — сухо констатує він. — Питання лише в тому, чи це буде про тебе, яку вони бачили вживу, чи про фантом, якого самі вигадали.

— Я навіть не знаю, в чому туди прийти, — визнаю. — І не хочу, щоб ти витрачався на все це. Це ж… ну…

«Зайві витрати», хочеться сказати. На мене. На картинку, яка й так несправжня.

Він дивиться прямо на мене.

— Слухай, — говорить спокійно. — Якщо ти вирішиш туди піти, я хочу, щоб ти почувалась невпевнено. Я дорослий мужик, який сам вирішує, на що йому витрачати гроші. Якщо сукня, стиліст і нормальна машина до дверей зроблять так, що ти будеш впевненіша в собі, то я з задоволенням це зроблю. 

Від його тону в мене непомітно обпікає щоки. Я відводжу погляд.

— Мені просто незручно, — шепочу. — Ти й так… стільки всього вже робиш. І для Тетянки, і для мене. А тут ще я маю йти на чужі вечірки в дорогій сукні...

— Я просто хочу, щоб тобі було добре, віриш?

Я гірко усміхаюся.  __ZUlDEK

— Я не обіцяю, що зможу поводитися, як вони, — кажу. — Максимум — не пролити на себе щось.

— І не треба, — спокійно відказує він. — Бути «як вони» — це точно не те, чого я від тебе хочу.

Потім додає, вже м’якше:
— Подумай. До вечора, до завтра. Скільки тобі треба. Якщо скажеш «ні» — я просто повідомлю, що ти погано почуваєшся, або що в тебе інші плани. Якщо скажеш «так» — я організую все, що треба. І не буду дорікати ні в одному, ні в другому випадку.

***

гортай далі, там продовження ------------>