31. Кухонна пригода

Я встигаю тільки видихнути:

— Ой…

— Ти знущаєшся? — над самим вухом звучить низький, ще хриплий від сну голос.

Богдан.

Він тримає мене міцно: одна рука обхопила талію, друга — під ребрами. Я відчуваю, як у нього швидко здіймаються груди, як бʼється серце у мене за лопатками.

Ми завмираємо. Я стою, фактично втиснута спиною в його торс, його долоня лежить у мене на животі, пальці майже торкаються мого живота під піжамною кофтинкою. Повітря між нами не те що густішає — його просто нема.

— Можна вже опустити мене… на підлогу? — видавлюю нарешті, але не надто переконливо.

Він опускає мене повністю, але руку з талії не забирає. Розвертає так, щоб бачити моє обличчя.

— Можна… — очі темні, голос жорсткий. — Як ти.. 

— Все… нормально… — ковтаю. — Я просто хотіла мед…

— На шафі? — брова в нього ледь піднімається. — Вчора ледве дитину не викрали, сьогодні ти вирішила стати наступною жертвою й розбити собі голову через банку меду?

Звучить майже грубо, але в його очах  не злість, а та сама панічна напруга, яку я вже бачила на паркінгу. Оце «я думав, що ти можеш постраждати».

— Я не думала, що впаду, — бурмочу. — Я взагалі… не думала.

— От в цьому й проблема, — стискає він щелепу.

Він уже може відпустити мене, але чомусь не відпускає. Великий палець, який досі лежить у мене на боці, мимоволі проводиться вгору-вниз, повільно. Від цього простого руху по спині біжать мурашки, і я ненавиджу себе ще й за те, що мені це подобається.

— Зі мною все добре, — кажу, виходить якось тихо. — Ти ж бачиш…

— Я бачу, як у тебе пульс у венах стрибає, — бурмоче він. — Ти вся тремтиш.

— Це ти на мене так дієш, — виривається раніше, ніж я встигаю подумати.

Ми одночасно завмираємо. Я — від того, що сказала. Він — від того, що почув. У погляді на мить промайнула чиста, відверта іскра.

— Так, значить? — голос у нього стає нижчим. — Це я?

Він нахиляється трохи ближче. Не так щоб прямо поцілунку, але достатньо, щоб я відчула його подих. Рука на моїй талії легенько стискає тканину.

Я гарачково перемикаю собі в голові тумблер самозбереження. Не думати, не дивитися, не відчувати… 

— Я… — ковтаю. — Я мала на увазі… що ти мене тільки що витягнув з біди, як супергерой. То логічно, що в мене тремтять ноги.

— Ага, — в куточку губ зʼявляється тонка посмішка. — І все одно полізеш наступного разу на шафу без страховки.

— Не полізу, — бурмочу. — Можеш записати це в контракт.

— Запишу, — киває. — Пункт: «не лізти на висоту без Богдана в радіусі двох метрів».

— Дуже самовпевнено, — огризаюсь. — Може, я ще колись і без тебе упораюсь.

— А може не впораєшся… — його подих обпалює шию. 

Повітря раптом катастрофічно не вистачає.

І в цей момент десь із коридору долинає сонний голос Тетянки:

— Мамо-о-о?.. А кашу хтось буде варити? Чи ви там уже поїли без мене?

Ми майже відскакуємо одне від одного.

— Каша, — згадую. — Так. Каша. Мед.

Він нарешті забирає руку з моєї талії, відступає на півкроку. В його долоні все ще ще лишається складка моєї кофти — він машинально її відпускає, ніби й сам не помітив, що тримав.

— Іди до неї, — каже тихо. 

Я йду до коридору, а всередині — все ще стрибає пульс. Від його рук на моїй талії щойно, від «я не дозволю вас образити» вчора й від того, як легко моє тіло відповідає на кожен його дотик.

І я дуже чітко відчуваю: після цієї кухонної «пригоди» тримати дистанцію буде ще складніше, ніж після всього, що було на корпоративі…

***

гортай далі, там продовження ------------>