30. Банка з медом

У цей момент у нього в кишені різко заграє телефон.

Ми обидва смикаємось, ніби нас застукали. Він машинально відпускає мою руку, я майже миттєво роблю крок назад, ховаючись за рухом — наче просто поправляю ковдру на Тетянці. Та тихо зітхає уві сні, і я ще сильніше притискаю до неї ковдру, аби тільки не прокинулась.

— Візьми, — шепочу, не дивлячись йому в очі. — Раптом щось по роботі… або про сьогодні.

Дзвінок продовжує різати тишу дитячої. Він зиркає на мене, потім на телефон, стискає губи.

— Вийдемо, — так само тихо відповідає. — Не хочу говорити над нею.

Ми разом навшпиньках підходимо до дверей, він обережно прочиняє, пропускає мене першою. Щойно ми опиняємось у коридорі й двері м’яко закриваються за нашими спинами, він дістає телефон і коротко гляне на екран.

Навіть здалеку я встигаю прочитати одне слово, яке світиться зверху:

«Батько».

Тепло від його долоні на моєму зап’ястку миттєво змішується з холодним клубком під грудьми.
Замість майже-обіймів — голос людини, для якої ми завжди будемо лише «історією», що псує контроль і репутацію.

— Візьми, — повторюю трохи хрипліше. — Я… не заважатиму.

Він натискає «прийняти» й відходить на кілька кроків у тінь коридору, а я інстинктивно роблю крок у протилежний бік — ніби від цієї розмови треба теж сховатись.

Але до кімнати дійти не встигаю, бо він повертається.

Він робить півкроку ближче:

— Олю…

— Справді, — м’яко перебиваю. — Нам усім потрібен сон. Тетянка нарешті спить. Давай хоч це не зіпсуємо.

Я відводжу очі, щоб не бачити, як він на мене дивиться. Бо якщо побачу — можу передумати й залишитися поруч, а завтра мені буде ще болючіше від будь-якого слова про «репутацію».

— Дякую за сьогодні, — додаю вже тихіше. — За все.

Повертаюсь і йду далі до своєї кімнати.

Мені хочеться, щоб він покликав. Щоб знову взяв за руку. Сказав щось, що перекриє голос його батька.
Але за спиною — лише м’який подих і ледь чутне:

— На добраніч, Олю.

Я заходжу до своєї кімнати й притуляюсь спиною до зачинених дверей. У грудях досі гуде його «я не дозволю вас образити» — вперте, гаряче. І поверх нього накладається те, що я розумію, що він просто загрався.

І я раптом дуже ясно розумію: найбільше зараз болить не тільки спроба викрадення. Болить те, що я вже прив’язуюсь до чоловіка, якому я від початку була потрібна просто для картинки…

***

На ранок я почуваюся так, ніби мене вночі переїхав як мінімум бульдозер.
Тіло гуде втомою, голова гуде думками, але Тетянка, як завжди, живе за своїм графіком. Приходить до мене в спальню і плюхається на ліжко.

— Мамо, я хочу кашу, але не ту противну, а нормальну, — вона обіймає мене. — І чай. І щоб ти не була сумна.

«Щоб ти не була сумна» звучить так, ніби це так само важливо, як поїсти. 

— Зробимо, — кажу. — Нормальну. Кашу.

Я включаю їй мультик і йду на кухню. 

На кухні тихо. За вікном сірий зимовий ранок, сніг налип на гілки дерев. Я відкриваю шафку, дістаю каструлю, сиплю вівсянку, ставлю воду. Все дуже буденно. Мені ця буденність зараз потрібна як ліки.

Потім згадую, що вчора бачила на верхній полиці якусь банку з медом — Тетянка його обожнює. Я оглядаюся: табурет стоїть у куті. Стаю на нього, тягнуся вгору.

Шафка, звісно, вища, ніж у мене вдома. Богдан, мабуть, замовляв її під свій зріст, а не під мої скромні параметри. Я стаю навшпиньки, плечем упираюся в край дверцят, пальцями тільки-но чіпляю банку.

— Ну давай… — бурмочу. — Ще сантиметр…

Табурет під ногами ледь-ледь скрипить, якось не так. Я переношу вагу, і в наступну секунду все відбувається одночасно: банка під пальцями зсувається, табурет у мене під п’ятами йде вбік, серце падає в п’яти.

Встигнути подумати «ось зараз я тупо розіб’ю голову об плитку» я не встигаю.

Замість удару відчуваю різкий ривок. Чиясь сильна рука хапає мене за талію,а інша — підтримує під спиною. Я буквально приземляюсь у теплі обійми. Табурет гучно падає на підлогу десь збоку…

***

гортай далі, там продовження ------------>