29. Серцебиття

Я майже не пам’ятаю дороги додому, а потім ми заїжджаємо у двір. 

Я обережно беру Тетянку на руки. Ми всі втрьох піднімаємось нагору. 

Я кладу Тетянку на ліжко, стягую з неї туфлі, обережно розстібаю блискавку на сукні. Я вже накриваю її ковдрою, коли раптом чую її хриплий сонний голос:

— Мамо…

Вона розплющує очі. Виглядає змученою, але в голові в неї явно ще крутиться вечір.

— Я тут, — одразу нахиляюсь. — Ти вдома. Все добре.

Вона коситься в бік Богдана, який стоїть біля дверей і тримається на відстані, ніби боїться налякати.

— І ти тут, — каже вона йому, ніби це важливий пункт безпеки.

— Я тут, — підтверджує він. Голос дивно м’який. — Нікуди не йду.

Я сідаю на край ліжка.

— Хочеш казку? — тихо питаю. — Щоб краще заснути.

— Про принцесу… — бурмоче вона. — Але не ту, яку забрали. А ту, яка всіх перемогла.

В мене на секунду перехоплює подих.

— Добре, — шепочу. — Про ту, яка всіх перемогла.

Я починаю говорити щось просте, придумане на ходу: про маленьку принцесу, яка жила у фортеці з великими стінами; про те, як до неї приходили злі тьоті й дяді, але у фортеці був свій дракон, який їх не пускав.

— Мамо… — каже раптом Тетянка. — А мене точно ніхто не забере?

Я завмираю на секунду. Бо по факту я не можу гарантувати нічого. Особливо після сьогодні… 

— Я… — починаю, і голос ледь не зривається.

— Точно ніхто не забере, — раптом тихо каже Богдан. — Я цього не дозволю.

Вона шукає в його обличчі щось. Я бачу, як у неї трохи тремтить нижня губа.

— А якщо… знову прийде тьотя? — шепоче. — Або дяді? Або ще хтось?

— Тоді вони спочатку матимуть справу зі мною, — відповідає він дуже тихо, але впевнено.

Тетянка трохи заспокоюється. 

— А маму теж… ніхто не забере? — раптом питає. — Якщо прийде зла тьотя… чи дяді… ти захистиш маму теж?

Серце просто рветься. Від такої прямоти мені хочеться сховати обличчя в подушку. Здається, я червонію.

Богдан переводить погляд на мене і я бачу в його погляді щось, що не можу розпізнати. Але це щось тепле і ніжне. 

— Захищу, — каже він.

— Ну тоді… я можу спати, — вирішує вона, позіхаючи.

Вона стискає мої пальці, потім повільно розтискає. Очі закриваються. Дихання вирівнюється. 

Я обережно встаю з краю ліжка.

— Дякую, — виходить у мене майже шепотом. — За те, що ти там зробив… і за те, що зараз сказав.

— Не дякуй, — каже тихо. — Я просто робив те, що мав і, важливо, хотів зробити.

Я вже хочу кивнути і втекти з цієї кімнати, поки мене не почало трусити, але він підводиться. Підходить ближче, зупиняється на відстані одного кроку.

На секунду вагається, а потім бере мою руку. Його пальці обгортають мої, великий палець мимохідь торкається зап’ястка там, де б’ється пульс.

Пульс, звісно, вибирає цей момент, щоб зірватися в галоп.

— У тебе серце так швидко б’ється, — він ледь усміхається куточком губ. 

Я нервово хмикаю:

— У мене дитину мало не вкрали, якщо ти раптом забув. Нормально, що воно швидко бʼється.

Він не відпускає.

— У мене теж швидко бʼється, — зізнається після паузи. 

Погляд затримується на моєму обличчі.
— І це вже точно не вписується в наш «контракт».

Від цієї фрази щось тихо клацає десь під ребрами. Повітря між нами густішає. Він стоїть занадто близько, його долоня тепла, я відчуваю запах його парфуму, змішаний із домашнім повітрям, — і мені раптом лякає, до чого все це може зайти.

Він повільно підсуває нашу з ним зчеплену руку ближче до себе, великим пальцем ще раз проходиться по тому самому місцю на зап’ястку, де скаче пульс.

— Олю, — каже м’яко, але дуже чітко. — Я не дозволю нікому вас образити. Ні Тетянку, ні тебе.

Я відчуваю, як всередині все стискається і одночасно теплішає. Ще трохи і я або притиснуся до нього сама, або скажу щось дурне і відсахнусь…