28. Пошуки

Я чую тонке пищання в трубці, слова не розрізняю, але паніка там явна.

— Слухайте мене уважно, — каже Богдан. — Де вони зараз? — пауза. — До виходу?! Якого саме? Чорний чи головний?

Мене холодом прошиває від одного цього «до виходу».

— Що там? — шепочу. — Де моя донечка?

Він ледь кидає на мене погляд — короткий, жорсткий:

— Зараз.

І вже знову каже в слухавку:

— Ні, не підходити! — майже гарчить. — Негайно дзвоните на охорону й блокуєте всі виїзди з паркінгу. Опис: жінка блондинка середнього зросту, з нею дівчинка в блискучій сукні, єдиноріг у руках. Якщо хоч один пост її пропустить — полетять голови усіх.

Він відриває телефон від вуха, вже набирає інший номер на автоматі.

— Це Левченко, — говорить, як тільки відповідають. — Закрийте шлагбауми на підземному й верхньому паркінгу. Негайно. У вас за хвилину-другу буде жінка, яка намагається вивести мою дитину. Зупинити. Не чіпати дитину. Жінку — затримати, як тільки підійде до машини.

Я відчуваю, як в мене холонуть руки.

— Вона… вона вже на парковці? — слова ледве виходять.

Він киває.

Богдан хапає мене за руку — тепер уже не за зап’ясток, а за долоню — і ми практично летимо коридором. Музика з зали віддаляється, підбори стукають, у голові гуде тільки одне: Тетянка внизу, з чужою жінкою, біля машин.

Ми влітаємо в ліфт, він бʼє по кнопці паркінгу так, ніби може пришвидшити кабіну силою удару. Ліфт рухається занадто повільно. Я ловлю його відбиття в дзеркалі: щелепа стиснута, очі темні, пальці все ще тримають мою руку, ніби я теж можу в будь-який момент зникнути.

Двері відчиняються, нас одразу бʼє в обличчя холод та запах бензину. Підземний паркінг у напівтемряві, лише ряд ламп над машинами.

Десь попереду чутно крик:

— Стійте! Документи! — це охорона.

Ми біжимо на звук.

Картина виринає з темряви різко: біля сріблястої машини — двоє охоронців, один розкрив задні дверцята авто, другий тримає витягнуті руки, ніби блокує проїзд. За кілька метрів від них стоїть Тетянка. Одна. Вона злякано озирається, стискаючи в руках свого єдинорога. 

А ось тієї жінки — в плащі, про яку говорили, — вже немає.

Лише відчинені водійські дверцята іншої машини трохи далі — і звук швидких кроків десь у глибині паркінгу, що тоне в луні.

— Вона побігла наверх по службових сходах! — кричить один охоронець Богдану. — Ми заблокували машину, вона кинула дитину й утекла!

Я вже не слухаю. Просто кидаюся до Тетянки, опускаюсь на коліна прямо на холодний бетон, хапаю її в обійми.

— Мамо… — вона хлипає мені в шию. — Вона казала, що ти кличеш… що тобі погано… я… я вже майже сіла в машину… а потім ті дяді прийшли…

— Все, все, ти зі мною, — шепочу, навіть не розуміючи, що говорю. Серце калатає так, що мені здається, його чути на весь паркінг. — Ти зі мною… з нами… ти молодець, ти дуже хоробра…

Вона здригається в моїх руках, ще раз дивиться в бік, куди побігла та жінка:

— В неї очі були… злі, — шморгає. 

Я ковтаю клубок у горлі, притискаю її ще ближче.

Поруч стоїть Богдан. Він ще якийсь час уважно вдивляється в темряву, куди зникла жінка, а потім обертається до охоронців:

— Камери? — коротко.

— Є, — киває один. — Ми вже віддали сигнал у диспетчерську, почали шукати потрібний фрагмент. Обличчя має бути.

— Добре, — каже він холодно. — Поліцію викликали?

— Так, — охоронець киває ще раз. — Вже в дорозі.

Тільки тоді Богдан опускає погляд на нас. На мене, на те, як я тримаю Тетянку мертвою хваткою, на її бліде обличчя.

— Вона нічого тобі не зробила? — питає Богдан вже м’якше. — Не тягнула, не штовхала?

— Вона… — Тетянка притискається до мене. — Спочатку взяла за руку, сказала, що мама покликала… потім сказала, що тут небезпечно… що ми поїдемо в інше місце, де люди добрі… Я не хотіла… а потім ці дяді прийшли, і вона кричала…

Мене пробирає холодом до ксток від кожного слова. Я сама її віддала в ту кляту дитячу кімнату, стукає в голові.

Богдан на секунду стискає кулак так, що хрускають пальці. Потім робить крок ближче, кладе долоню мені на плече, ледь обіймаючи. 

— Більше ніхто її так не поведе, — говорить тихо, але в голосі стільки сталі, що я вірю. — Я це обіцяю.

І в цю мить я дуже чітко розумію: це вже не просто картинка для камер і не тільки угода на папері. Не можна так переживати за картинку, правда?... 

Але зараз це не так важливо. Важливіше інше… Хтось тільки що намагався реально забрати в мене дитину.

Ми стоїмо посеред холодного паркінгу втрьох — я, він і наша не до кінця правдива, але в цю мить майже справжня маленька «родина» — і пригортаємося один до одного так, ніби більше в нас немає нікого…

***

гортай далі, там продовження ------------>