27. Перебита розмова

Наче хтось вимикає шум у залі: музика лишається фоном, голоси глушаться. Є тільки його погляд через півзали. Не здивований, не винуватий — уважний. Занадто уважний, як на чоловіка, якого щойно виправляє до ідеалу інша жінка.

Іра щось договорює, ще раз смикає вузол краватки, але він уже дивиться не на неї. На мене. І мені здається, що він прекрасно бачить, де саме я стою й як саме я на них дивилася останні хвилини.

У грудях неприємно смикає: якщо він зараз рушить у мій бік, якщо запитає «ти в порядку?» своїм цим спокійним тоном, я не витримаю маску. А мені ще треба до кінця вечора грати ідеальну половинку і не видавати, що я ревную, як дурна.

Я першою відводжу очі. Роблю вигляд, що розглядаю фуршетний стіл збоку, хапаю перший-ліпший келих із соком, ставлю назад — руки тремтять. Потім просто розвертаюсь у протилежний бік від танцполу.

Вбиральня, пролітає в голові. Мені терміново потрібна вбиральня, дзеркало й кілька хвилин без його погляду і її рук на його краватці.

Я проштовхуюся крізь людей, чемно усміхаюсь, коли хтось мимохідь каже «ви сьогодні казково виглядаєте», киваю, навіть не чуючи. Каблуки стукають по підлозі швидше, ніж треба для «спокійної прогулянки». Я майже фізично відчуваю його погляд у спину — чи це вже моя уява дограє.

Тільки б дійти до коридору, звернути за ріг, закритися в кабінці й хоча б там чесно визнати собі, наскільки погано в мене виходить тримати це «тільки грою», поки він стоїть у залі з іншою жінкою й повільна музика крутиться колом без мене…

Коридор тихіший, ніж зал. Музика чується глухо. Я вже бачу вивіску вбиральні, роблю ще кілька швидких кроків, рука тягнеться до ручки — і в цей момент хтось міцно, але не боляче хапає мене за зап’ясток.

Тепло долоні знайоме, ще до того, як я обертаюся.

— Ти чого так швидко втекла? — Богдан дивиться прямо в очі. Дихає трохи частіше, ніж у залі. Він що, біг за мною?

Я смикаю рукою, пробую вирватися.

— Відпусти, — кажу рівно. — Я йду до вбиральні.

— Не прикидайся, — відповідає він тихо. Пальці не стискають, але й не відпускають. — Ще хвилину тому ти стояла біля ялинки абсолютно спокійна. Потім подивилась в мій бік— і просто зникла. Що сталося?

Я відчуваю, як у горлі піднімається знайомий клубок, і це злить ще більше.

— Нічого, — відрізаю. — Іди назад. Там Іра, здається, чудово проводила з тобою час. Не хочу заважати.

Не треба було її згадувати, але не промовчати не виходить. Чому я так сильно ревную його, він же не мій… 

Він хмуриться.

— При чому тут Іра? — щиро не розуміє. — Вона підскочила, поправила краватку й…

— Я бачила, — перебиваю. — Дуже… ніжна корпоративна послуга, — смикаю рукою сильніше. — Відпусти, будь ласка…

Слова починають плутатися, бо в очах уже пече. Я ненавиджу себе за це: за те, що стою в коридорі, як підліток, і ревную чоловіка, з яким у мене угода, а не справжні стосунки.

— Олю, — його голос стає тихішим. — Подивись на мене.

— Не хочу, — шепочу. — Іди до неї. Ви так гарно виглядали разом, що, мабуть, і танець уже запланований.

Я знову смикаю зап’ясток. Сльози підступають ближче, зрадицьки печуть під тушшю. Якщо він не відпустить зараз, є ризик, що я просто розплачусь тут, у цьому коридорі, як остання дурепа…

— Відпусти, — шепочу. — Серйозно. Іди до своєї Іри, ну...

Він відкриває рот, щоб щось сказати — і в ту ж секунду в нього в кишені різко вібрує телефон. 

— Чорт… — тихо видає він, дістає мобільний, навіть не відпускаючи мене. — Так?

Я чую слабкий голос крізь динамік, але інтонацію ловлю одразу: паніка.

Богдан миттєво змінюється в обличчі.

— Як це — “ми подумали, що це няня”? — голос у нього стає різким, сухим. — Ви не мали права віддавати Тетянку!

***

гортай далі, там продовження ------------>