26. Руки на його краватці

Організатори в якийсь момент вмикають яскравіше світло біля ялинки, і до нас підходить дівчина в костюмі ельфа:

— Для малюків в нас окрема дитяча кімната, — весело каже дівчина. — Ігри, мультики, окремий стіл із їжею. Ми можемо забрати Тетяну туди, щоб їй не було нудно серед дорослих розмов.

Я автоматично стискаю доньчину руку.

— Не знаю… — починаю. — Вона швидко втомлюється, їй краще зі мною…

— Мамо, я хочу! — перебиває мене Тетянка, аж підстрибує. — Там дітки! Ялинка ще одна! І мені та тьотя показувала кімнату, поки ти говорила, там є палатка і подушки!

Вона дивиться на мене так, як давно не дивилася — з чистим захопленням і нетерпінням. Серце стискається.

— Якщо втомиться, одразу приведемо, — м’яко додає аніматорка. — Там медсестра чергує, список дозволеної їжі в нас є.

Я ще секунду тримаю Тетянку за пальчики, ніби це рішення — це питання життя і смерті, а потім видихаю й відпускаю.

— Тільки не біжи, — кажу. — І якщо буде погано — одразу кличеш тьотю, гаразд?

— Гаразд! — обіцяє вона, вже наполовину в обіймах аніматорки. — Мамо, ти теж гуляй, добре? Не сиди сумна!

Вона махає мені з коридору, а потім зникає за поворотом разом із іншими дітьми. Я ще кілька секунд дивлюся їм услід, поки двері не зачиняються. Без її маленької руки в моїй долоні зал раптом здається вдвічі більшим і гучнішим.

В основній залі тим часом швидко перетягують акцент: офіціанти виносять нові таці, келихи дзвенять, люди розтікаються ближче до фуршетних столів. Світло стає теплішим, трішки приглушеним, на сцені музиканти міняють композицію. І замість веселого фонового джазу звучать перші акорди повільної мелодії — настільки впізнаваної, що кілька пар майже одночасно виходять на середину.

Перший танець вечора чомусь одразу роблять повільним. Я стою трохи осторонь, у сукні, яка раптом без Тетянки біля мене здається ще більш вечірньою.

Я стою збоку, дивлюся, як перші пари вже повільно рухаються під музику, й намагаюся просто дихати й не думати про те, як давно я не танцювала взагалі.

І саме в цей момент бачу його.

Богдан стоїть скраю залу, трохи осторонь від танцполу. Поруч — Іра. Вона щось йому говорить, сміється, нахиляється ближче, ніж треба. І в якийсь момент її рука спокійно, звично лягає йому на груди, ковзає вище — до вузла краватки і щось каже. 

Вона береться за краватку двома пальцями, повільно, як у кіно, підтягуючи і поправляючи її, ніби це взагалі її територія — його шия, його сорочка... Він її не відштовхує, просто схиляє голову трохи нижче, дає їй закінчити, і щось відповідає, теж усміхаючись.

Перші пари на танцполі роблять коло, музика м’яко розливається залом. І мені раптом стає абсолютно ясно, що зараз вона просто візьме його за руку й потягне в центр — отак само легко, як щойно брала за його краватку. І всі подумають: ну от, логічно, він із нею.

У грудях піднімається тепла, глуха хвиля — не від музики. Я ловлю себе на тому, що стою, як вкопана, й дивлюся тільки на їхню міні-сцену: її рука біля його горла, її сміх, їхня близькість. А десь на самому дні цієї картини тихо теліпається чужа думка: ти ж сама знала, що це все гра. То чого ж тобі так погано? Він не твій насправді… 

Я ще дивлюся на її руки біля його краватки, коли він раптом трохи повертає голову.

І дивиться прямо на мене, як на зло, наші погляди зустрічаються.

Та я не даю цьому протривати довго, бо одразу відводжу очі і мій погляд виловлює двері до виходу з зали… 

***

гортай далі, там продовження ------------>