24. Відсіч

Кілька людей в залі нервово сміються. Хтось кашляє. Хтось починає щось шепотіти сусіду.

У мене в вухах дзвенить.

Слова «для родини» й «для приємних ночей» наче обливають холодною водою. Стояти в його сукні, тримати за руку свою дитину й чути, як перед повною залою тебе зводять до галочки в чужій класифікації… Мені хочеться провалитися під сцену.

Я машинально притягую Тетянку ближче до себе, прикриваю її рукою, ніби від вітру. Вона піднімає на мене очі, не до кінця розуміє, але ловить тон:

— Мамо?.. — ледь шепоче.

"Не тут, не зараз, — повторюю собі. — Ти не заплачеш. Ні сльози, ні однієї змазаної стрілки. Не подаруєш їм такого задоволення".

Я бачу, як Богдан трохи напружується. Це відчувається майже фізично. Пальці на мікрофоні стискаються сильніше.

Ведучий уже пробує врятувати ситуацію:

— Можливо, ми все ж таки…

— Ні, — перебиває Богдан різко і твердо. — Ви задали питання — я відповім.

Він дивиться прямо на того журналіста. У посмішці немає нічого веселого.

— По-перше, — каже, — я не ділю жінок на категорії. Це залишимо вашому виданню і вашим редакторам. Якщо у вас в голові є схема «для родини» і «для ночей», то, можливо, проблема не в моєму особистому житті, а в тому, як ви самі до людей ставитеся.

У залі стає дуже тихо.

— По-друге, — продовжує, — жінка, з якою ви так завзято зводите мене на фото з Полтави, — наш давній партнер. Вона така ж людина, як і всі тут. І точно не заслуговує, щоб її виставляли вашим читачам як «нічний бонус».

Коротка пауза, в якій я чую власне серце.

— І по-третє, — голос уже не просто холодний, а гострий, — коли ви ставите подібне запитання, зверніть увагу: на сцені поруч стоїть дитина. Хвора дитина. І моя жінка. Мені щиро цікаво, ви зараз рятуєте суспільну мораль чи просто робите клікбейт на чужій біді?

Хтось у залі вигукує «браво», хтось аплодує — спочатку боязко, потім голосніше. Катя знизу теж плескає, не відриваючись від журналістської зони поглядом.

Журналіст робить вигляд, що йому байдуже, але видно, як у нього смикається щелепа.

А у мене в вухах відбивається луною його «моя жінка»... 

Богдан добиває:

— Якщо у когось ще є бажання пожартувати на тему «приємних вечорів», — каже, — юристи нашої компанії завжди відкриті до співпраці. Особливо, коли йдеться про захист честі й гідності. Ми ж, здається, сьогодні говоримо про цінності, правда?

Ведучий тут же хапається за мікрофон:

— Дякуємо! На цьому офіційну частину завершено! Далі — музика, фуршет, фотографії біля ялинки…

Музика справді вмикається, але я якийсь час нічого не чую. У голові все ще звучить оте «жінки для родини й для ночей» — і його «моя жінка».

Я дивлюся на нього збоку. Він повертається до мене й Тетянки, погляд ще гострий, як лезо, але, коли він дивиться на нас, його риси обличчя мʼякшають.

— Все добре, — тихо каже. — Ви молодці.

«Ви молодці». Ніби я теж стояла й говорила щось у мікрофон. А я просто тримала дитину й намагалася не розревітися на сцені.

— Це було… жорстко, — вдається мені сказати. — Як для корпоративу.

— Це було м’яко, — криво посміхається він. — Якби ми були без камер, він би почув трохи більше.

Тетянка тягне мене за рукав:

— Мамо, а що таке «жінки для… приємних вечорів»? — питає тихо, але так, що мене пронизує.

Я ковтаю, відводжу очі вбік.

— Це… дорослі дурниці, — кажу. — Не звертай уваги.

Гладжу її по голові.
— Важливо одне: ми тут удвох. І він з нами, — киваю на Богдана. — І ніхто не має права говорити про нас, як про речі.

«Він з нами» — повторюю про себе.

І раптом усвідомлюю: як би я не намагалася сьогодні прикинутися, що це все — гра, його відповідь на сцені вже не виглядає фальшивою. Він щойно поставив себе між нами й усім цим брудом. Публічно. Перед усіма.

І від цієї думки в мене знову прискорюється  пульс — вже не тільки від сорому й страху, а ще від чогось такого, що я вперто не хочу називати вголос.

Аж раптом якийсь неприємно високий жіночий голос позаду кличе мене і відриває від цих думок…