22. Я зроблю вигляд...

Машина звертає у двір. Через лобове видно світло й скло великого бізнес-центру. На фасаді — гірлянди, перед входом — ялинка, величезна, вогники мерехтять, як у кіно.

— Вау, — шепоче Тетянка.

У мене в животі щось підстрибує так само.

Машина зупиняється біля парковки, трохи осторонь основного входу. Охоронець виходить першим, відкриває мені двері.

— Обережно, — каже. — Там слизько.

Я виступаю ногою на асфальт, сукня важко ковзає за мною. 

Обхоплюю Тетянку під пахви, допомагаю їй вийти. Вона в своїх маленьких чобітках стає на землю й одразу дивиться на будівлю, на ялинку, на вогні. Очі блищать, щоки рожеві.

— Пан Богдан уже чекає, — каже охоронець, киваючи кудись уперед.

Я підіймаю очі.

Він стоїть трохи осторонь від головного входу, біля кількох припаркованих машин. У темному пальті, без шапки, телефон у руці, голова трохи нахилена — наче щось дочитує в екрані. 

Ми йдемо до нього. Господи, тільки б не перечепитися перед усією цією красою.

В якийсь момент він просто підводить погляд.

І завмирає.

Це не кіношне «уповільнення», але я реально бачу, як у нього на пів секунди зникає звична зібраність. Погляд ковзає від мого волосся до очей, нижче — по лінії сукні під розстібнутим, знову повертається до обличчя. 

Мені стає гаряче.

— Ви… — перше його слово звучить трохи глухо. Він навіть хрипить. — Ви приїхали.

Дурне, формальне речення. Але дивиться він так, ніби бачить мене вперше.

— Ну так, — кажу. — Я ж обіцяла.

Губи самі тягнуться в іронічну усмішку, це єдина моя оборона.

Він робить крок назустріч.

— Тетяно, привіт, — автоматично кидає він доньці, проводячи рукою їй по голові. Вона щось щебече у відповідь, але я її майже не чую, бо наступні слова адресовані мені:

— Олю… ти… — він коротко видихає. — Ти неймовірно гарна.

Мені здається, що серце реально пропускає удар. А потім навіщось починає гупати так, що віддає у вуха.

— Ти сильно перебільшуєш, — бурмочу. — Це просто інша сукня.

— Ні, — повільно каже він. — Це просто ти.

Наші погляди зустрічаються. І на мить відступає все: Полтава, фото, статті, договір, угоди. Є тільки його погляд — трохи ошелешений, уважний, теплий — і той факт, що він не відводить його довше, ніж прийнято між «шефом» і «жінкою з легенди».

Тетянка смикає мене за руку:

— Мамо, а я теж красива?

— Ти — найкрасивіша, — автоматично кажу.

— Неправда, — встряє Богдан. — Ви вдвох найкрасивіші. І це офіційна позиція компанії, — додає з легким усміхом.

Я сміюся, але сміх виходить коротким, нервовим. Серце все ще б’ється швидше, ніж треба. І десь у цій швидкості не тільки страх сцени, а й щось зовсім інше, про що я собі ще не дозволяю думати вголос.

— Ходімо, — каже він тихіше, вже тільки до мене і торкається долонею моєї талії.

Від дотику серце знову робить свій дурний кульбіт. Я беру Тетянку за руку, роблю крок уперед, і він рушає з нами, трохи притримуючи мене. Його рука така тепла і надійна…  

І я вирішую: сьогодні зроблю вигляд, що не пам’ятаю про ту жінку з фото, що це все — суцільна гра, і дозволю собі хоч трошки насолодитися цим позиченим, можливо фальшивим, але таким бажаним його теплом.

***

гортай далі, там продовження ------------>