21. Мама—принцеса

На вулиці вже сутеніє, а в мене в шафі висить чужа сукня.

Я так її й називаю в голові — чужа. Темно-синя, гладка, важка, вона майже шепоче: «це життя не для тебе». Я стою навпроти й кручу в руках просту резинку для волосся, як рятувальне коло.

Нормальні люди в такий день думають, що сказати на сцені, — думаю. — А я думаю, як не втратити свідомість ще в спальні.

Нарешті видихаю, стягую домашні штани, натягую сукню через голову. Тканина прохолодна, слизька, лягає по тілу так щільно, що я раптом відчуваю кожен свій сантиметр. Застібаю блискавку, роблю крок назад.

У дзеркалі — жінка. Не «мама з лікарні», не «та, що збирала баночки на картку», не «героїня поста з хейтом». Жінка в сукні, яка могла б сидіти в тому ресторані в Полтаві, сміятися з ним над чимось, наливати собі вино.

— Мамо? — у двері спальні просовується кучерява голівка Тетянки. — Можна?

— Заходь, — кажу.

Тетянка заходить, притискаючи до себе улюбленого ведмедика. 

Вона бачить мене — і просто завмирає. Рот відкривається сам.

— Ого… — виходить у неї. — Ти… ти як… принцеса! Це буде справжній бал? 

Я ковтаю, не встигаю відповісти — у двері дзвонять. 

— Це він? — Тетянка аж підскакує.

— Не знаю, — кажу. — Сиди тут, гаразд?

Підхоплюю край сукні, щоб не наступити, і йду в коридор.

Відчиняю. На порозі — струнка дівчина з валізкою на колесах і великою сумкою через плече.

— Доброго дня, — усміхається професійною усмішкою. — Я Марина. Від вашого чоловіка. Зроблю вам макіяж і укладку на захід. 

— Так, заходьте, — киваю. 

Ми за кілька хвилин перетворюємо кухню на маленьку студію: стілець посередині, дзеркальце, лампа, розкладені пензлі, баночки, палетки. Тетянка сидить на дивані й спостерігає за нами.

Я сідаю на стілець. Візажистка збирає моє волосся, щось питає про чутливість шкіри, про алергію, я відповідаю автоматично. Віяла пензлів торкаються обличчя, тепле повітря від фена гріє шию.

Я дивлюсь у маленьке дзеркало, поки вона працює. Крок за кроком із нього зникає звична втомлена жінка і з’являється інша — з рівним тоном, підкресленими очима, гладким волоссям.

Напевно, поруч із такою мною йому не соромно буде сказати «це моя жінка», — стукає десь у голові.
Як не було соромно сидіти в Полтаві за столом із тією, іншою, з фотографій.

Серце від згадки тієї жінки знову стискається.

Коли візажистка закінчує, я підводжусь. Вона підсуває дзеркало. Я дивлюсь — і в мене на секунду перехоплює подих.

Я тепер сама як з екрану. 

— Нічого собі, — чую тоненький голос.

Тетянка підбігає і теж дивиться на мене так, ніби це не я, а справжня зірка.

— Мамо, ти… — вона шукає потрібне слово, — ти супер-красива. Як у фільмі. Прямо… прямо як наречена!  Ти найкрасивіша. Хай вони всі там дивляться, а я буду поруч!

"Ось і відповідь, куди йти й заради кого", — думається мені. Не заради його ігор. Заради неї, яка хоче хоч раз побачити маму не «втомленою мамою з черг в лікарні», а «мамою-принцесою».

— Гаразд, — кажу вже вголос. — Добре. Ходімо.

Відсторонююсь, дивлюся на неї.
— Але якщо я злякаюся і почну тікати, ти мене за сукню схопиш, домовились?

— Домовились! — радіє вона. — Я не дам тобі втекти!

Марина посміхається десь збоку й поправляє останній штрих біля ока.

Я дивлюся в дзеркало ще раз. Жінка в сукні виглядає впевненіше, ніж я зараз почуваюся. Але десь позаду в кадрі видніється моя маленька дівчинка з ведмедиком, яка вірить, що її мама — принцеса.

І цього, мабуть, достатньо, щоб сьогодні вдати, що й я в це вірю…

***

гортай далі, там продовження ------------>