20. Фото

Два дні пролітають на диво швидко.

Він пише коротко: «Доїхав», «На звʼязку», «Все добре, не хвилюйся».
Я відповідаю ще коротше: «Ок», «Добре».
Не лізу з питаннями, де він, з ким, що їсть, коли спить і чи… сам. Це не наш формат. 

Сьогодні зранку я прокидаюся з чіткою думкою: сьогодні він має повернутися. І я чомусь трохи хвилююсь.

Дзвінок у двері змушує нас обох здригнутися.

— Це він? — одразу підстрибує Тетянка.

Серце теж робить дурний стрибок.
Я витираю руки об рушник, йду в коридор, відкриваю — і бачу курʼєра з великою пласкою коробкою.

— Оля? — уточнює. — Доставка. Під розпис.

Всередині вже знаю, що це. Підписую, забираю коробку, закриваю двері.

Тетянка висовується з-за рогу:

— Це подарунок?

— Це… сукні, — відповідаю. —  Для тебе і мене на свято. 

Виношу коробку в спальню. Відкриваю. Усередині — темно-синя сукня, проста, але дорога з виду, тканина гладка, важка, струменить між пальцями. Там же ще одна менша сукенка для Тетянки такого ж кольору. 

Телефон пищить десь на першому поверсі. Я повертаюся, беру. Сповіщення з чату «онкомами», де я вже давно нічого не пишу, але ще не вийшла.

«О, дивіться, ваш принц» — пише якась Таня, до якої я знала тільки по нікнейму й чергам під кабінетом.

Під повідомленням — лінк. Я механічно натискаю.

Відкривається якась місцева «новинна» сторінка:
«Київський бізнесмен Богдан Левченко в Полтаві з таємничою супутницею» — заголовок великими буквами.

Фото нижче. Зняті здалеку, але впізнати його можна. Він — у темному пальті, виходить із ресторану чи готелю, поряд — висока жінка в світлому пальто й на підборах. Вони про щось говорять, він нахиляється ближче, усміхається. На іншому кадрі — обидва за столом біля вікна, між ними пляшка вина, келихи, тарілки.

Гортаю пальцями до коментарів:

«Ну от і вся його “сім’я”»
«Поки хтось збирає на лікування, хтось їздить по ресторанах»
«А де ж його “донька”?»
«Своє життя теж треба жити, шо ви»

Екран трохи пливе. Я розумію, що затиснула телефон так, що болять пальці.

Гаразд. Спокійно. Люди вечеряють разом. Бізнес-зустріч. Партнерка. Юристка. менеджерка. Ще сто варіантів, окрім «таємної пасії». І взагалі… Він вільний чоловік. У нас — договір, легенда й спільна дитина на папері. Ні обручок, ні обіцянок.

Жодної причини, через яку мені зараз так стискається в грудях.

Я закриваю сторінку, закриваю чат без відповіді. Відчуваю, як прилив жару змінюється холодом. Наче мене виставили голою посеред коридору лікарні.

Відкриваю в месенджері діалог із Богданом.
Останні повідомлення — його «як ви?», моє «все нормально», пару смайлів від Тетянки, яку я вчила надсилати серця.

Я клацаю в полі для тексту. Пальці самі набирають:

«Ти вже виїхав?»

Дивлюсь. Стираю.

Набираю:

«Хто та жінка?»

Стираю ще швидше.

Що я можу йому сказати? «Я бачила фото, де ти сидиш із кимось за столом, мені чомусь хочеться викинути цю сукню у вікно»?
Офіційно я не маю права питати. Не маю підстав ревнувати. У нас фіктивна родина, а не справжні стосунки.

Я пишу:

«Як у тебе справи?»

Кілька секунд дивлюся на ці чотири слова. Вони виглядають так беззубо поруч із пляшкою вина на чужому столі, що мене нудить від самої себе.

Тисну «назад». Повідомлення зникає, не відправлене. Поле чату лишається порожнім, курсор блимає, ніби знущається.

— Мамо, а Богдан приїде сьогодні? — з вітальні гукає Тетянка. — Ти казала, що сьогодні.

Я вдихаю.

— Він писав, що постарається, — відповідаю, не обертаючись. — Побачимо.

Пальці все одно сверблять дотягнутися до телефону й написати щось пряме: «Ти спав з тією жінкою?...»
Але я не пишу. Я не маю на нього ніякого права…

***

гортай далі, там продовження ------------>