19. Відʼїзд

— …трохи змінюємо протокол. Частоту й дозування я надішлю листом. Нічого критичного, просто дивимось динаміку. Якщо щось насторожить — одразу в клініку.

— Добре, дякую, — кажу. — До побачення.

Зв’язок обривається. На екрані — порожній список викликів, як завжди після таких розмов. Я кладу телефон на стіл.

— Не найгірше, що могло бути, — спокійно каже Богдан. — Міняють дозу, дивляться, як піде. Ми це потягнемо.

— Потягнемо, — відповідаю. — Куди ми дінемось.

Підхоплюю тарілку, несу до мийки. Вмикаю воду, полощу посуд, просто щоб щось робити руками. За спиною чую, як він зітхає.

— Олю, — каже. — Я, мабуть, не в найкращий момент скажу, але… Мені треба поїхати на кілька днів.

Я не обертаюся одразу, ставлю тарілку в сушарку, витираю руки, тоді вже повертаюся.

— На скільки? — наче питаю про час у дорозі, а не про те, як надовго він зникне з цього дому.

— Два, максимум три дні, — відповідає. — Перед корпоративом є зустрічі, які я не зміг скасувати. Частина — не в місті. Я постараюся повернутися до самого вечора івенту. Хочу бути там, а не на екрані.

Я киваю.

— Звучить логічно, — кажу. — Ми з Тетянкою якось переживемо три дні без твого контролю.

Стараюся усміхнутися куточком губ, щоб це звучало як жарт, а не як докір. Усередині при цьому щось стискається — так, ніби хтось забирає з кімнати обігрівач посеред зими.

Він трохи ближче підсувається до столу, кладе туди папірець.

— Тут усі номери по клініці, дублюю на пошту. Охорону попрошу бути уважнішими, поки мене немає.

Погляд ковзає по мені.
— Якщо щось буде треба дзвони. Не чекай до завтра.

— Добре, — беру аркуш, навіть не читаю поки. — Я ж не вперше одна.

Це правда, але від власних слів раптом ріже під ребрами. До нього я завжди була «одна», тільки тепер це раптом здається не нормою.

Він робить крок ближче, ніби хоче ще щось сказати, потім тільки торкається пальцями краю стільця поруч зі мною.

— Все буде добре, — каже спокійно. — Я ненадовго.

— Звісно, — киваю. — Їдь. У тебе, крім нас, ще цілий світ.

Я повертаюсь до мийки, беру ще одну чашку, хоча її можна було залишити й так. Вода шумить, закриваючи паузу між нами. За спиною чути, як він трохи повагався, а потім вийшов у коридор.

Двері десь далі тихо клацають.

Я ставлю чашку в сушарку й ще трохи стою біля мийки.

Він поїде на свої зустрічі. Готелі, ресторани, переговорки зі скляними стінами. Костюм, годинник, нормальний діловий світ…
І я раптом дуже виразно уявляю, як після якихось там перемовин хтось запропонує «пропустити по келиху», як поруч буде якась ідеально вбрана жінка з красивим довгим волоссям і червоними нігтями. Як він сміється з кимось, хто не плакав йому в сорочку на кухні.

Логічно, до речі. Він вільний. У нас — папери, легенда, угода. Фіктивна історія для всіх, крім мене й мого шлунка, який зараз туго скручується від однієї думки про те, що десь він може торкатися до когось так само легко, як тоді витер мені крем із носа.

"Тобі яке діло, Олю?" — одразу ж заводиться внутрішній голос.
"Ви не пара. Ти ж сама сто разів собі повторювала: це тимчасово, це для Тетянки, це не про кохання і не про «щасливу родину»."

Я відкриваю шафку, дістаю чай, тільки щоб зайняти руки. Кришка грюкає голосніше, ніж треба.

Ну от реально: він може робити що хоче. Хоч хоч кожного вечора ходити в бар, хоч зустрічатися з тією Ірою, чий номер тоді світився в нього на екрані. Він нікому нічого не винен.
І я не маю жодного морального права навіть кривитися від думки, що десь там він усміхатиметься комусь іще.

"Ти сюди приїхала не за чоловіком, а за шансом для дитини", — ставлю собі ще одну внутрішню відмітку. — "Ревнощі не входять у пакет послуг."

Я глибоко вдихаю, закручую кришку на банці з чаєм і примушую себе думати про лист від лікаря, про графік аналізів, про різдвяний вечір, де, можливо, доведеться стояти поруч із ним під камерами.

А про те, з ким він буде поруч наступні два-три дні, я «офіційно» не думаю.
Просто десь під ребрами тихенько болить серце, яке не має право боліти…

***

гортай далі, там продовження ------------>