18. Справжня чи підставна?

Я ще відчуваю, як в мене трохи тремтить тіло, але дихання вже більш-менш рівне. Він тримає мене, губами торкається моєї маківки, і на мить мені  здається, що світу за межами цих рук просто не існує.

Він вдихає глибше, ніби збирається з думками.

— У мене є ще одна новина, — починає. 

Я хмикаю крізь сльози:

— Погана новина чи дуже погана?

— Середня, — кутик губ ледь сіпається. — Мені дзвонили з офісу, поки я був у клініці. Нагадали, що через тиждень  наш різдвяний івент. Великий, з пресою, партнерами, цією всією мішурою.

Я моргаю. Різдво. Івент. Преса. 

— І? — питаю обережно.

— І, — він дивиться прямо, — я хочу, щоб ви з Тетяною були там зі мною.

Серце робить дивний рух — ніби одночасно радіє і провалюється кудись вниз.

— В сенсі…? — ледь насуплююсь. 

— В сенсі — вийти з тіні, — спокійно каже. — Поки всі шепочуться, поки в мережі ходять статті, я хочу один раз вийти і сказати: так, це моя родина. Так, у мене є донька. Так, я допомагаю дитині з онкологією, і я роблю це не випадково і не «для картинки».

Він робить паузу.
— І додати, що я вас приховував для безпеки. Щоб не було отого цирку, який ми маємо зараз.

Мені стає тісно в грудях.

— Богдане… — шепочу. — Це ж… ще більше уваги. Ще більше камер. Вони перестануть вигадувати, але почнуть розглядати. Кожен крок, кожен мій вдих.

— Вони вже розглядають, — відрізає він. — Просто зараз ти в них — персонаж пліток. “Ким вона йому доводиться?”, “на що вона розраховує?”, “використовує дитину чи ні”.

Погляд стає твердішим.
— Якщо я мовчу, за нас говорять інші. Якщо я виходжу й кажу: «Це моя жінка й моя донька, і всім, хто має питання, я із задоволенням поясню індивідуально», — половина охочих одразу втратить сміливість.

«Моя жінка». Від цього словосполучення в мене всередині щось перевертається. Формально ми навіть не пара. У нас договір, фальшивий тест, купа брехні між рядками. А він зараз говорить так, ніби це щось просте й очевидне.

— І ще. Після публічної заяви будь-який рух проти тебе й проти Тетяни — це вже не “приватна історія”, а атака на мою офіційну родину. На рівні бізнесу це зовсім інша ліга. Дуже багато охочих відразу передумають «копати».

Мені хочеться одночасно закричати «так» і «ні».

— А якщо… — я ковтаю, — якщо колись ти передумаєш?

Він дивиться на мене довго.

— Якщо я виводжу вас на сцену, — каже нарешті, — то не для того, щоб потім зробити вигляд, що ви ніхто.

Кутики губ сіпаються в кривій усмішці:
— Я взагалі не дуже люблю публічно визнавати щось, про що сам не впевнений. Це погано впливає на репутацію.

— А ти… впевнений? — питаю тихо.

Він не відводить погляду.

— У тому, що ви — не моя проблема, а моя відповідальність, — так. У тому, що хочу закрити вам спини своїм прізвищем — теж. У всьому іншому… — він зітхає, — ми обидва живі люди, не бог. Я не можу підписатися кров’ю, що ніколи в житті не буде нічого непередбачуваного.

Пальці легенько стискають мою руку.
— Але я можу пообіцяти, що на цьому івенті, якщо ти погодишся, я не відступлю ні на крок. Ні перед батьком, ні перед радою, ні перед пресою. І якщо хтось спробує тебе принизити — отримає у відповідь, навіть якщо це коштуватиме мені контракту.

Мені чомусь одразу стає і легше, і важче.

— Мені страшно, — зізнаюся. — Дуже. Але, якщо чесно, мені вже так само страшно й мовчати. Бо коли за мене говорять чужі, все ще гірше.

Він киває — коротко, ніби це саме та відповідь, на яку він чекає.

— Я не буду тягнути тебе силою, — каже. — Подумай. У тебе є пару днів. Але мені треба знати, чи я готую на цей вечір виступ один — чи нас буде троє.

«Нас буде троє». Я відчуваю, як щось тепле розливається десь під ребрами.

— Я подумаю, — кажу нарешті. 

І в цю мить я ще не знаю, чого боюся більше: камер, батька, його промови… чи того, що десь дуже глибоко всередині мені вже хочеться стати саме тією справжньою, а не випадковою підставною жінкою в його історії...

***

гортай далі, там продовження ------------>