17. Обійми.

Він стоїть у дверях секунду, а потім просто кладе папку на стіл і підходить до мене.

— Олю… — голос у нього нижчий, ніж зазвичай. — Іди сюди.

Я хочу сказати щось на кшталт «зі мною все нормально», але виходить тільки якийсь зламаний вдих. Він не чекає слів: просто заходить мені за спину, м’яко бере за плечі й розвертає до себе.

І обіймає.

Не акуратно «по-дружньому», а так, ніби втискає мене собі в груди. Притискає однією рукою за спину, другою — за потилицю. Я замикаюсь між його тілом і запахом — кави, й того самого ледь цитрусового аромату. Уперше за весь день мені не страшно.

Але я все одно плачу. Сльози течуть йому на сорочку, мені соромно, але відірватися не виходить. Пальці самі чіпляються за тканину на його грудях, ніби я тону й хапаюсь за рятівне коло.

— Тихо, — він говорить неголосно, майже в волосся. — Я тут.

Кінчиками пальців проводить по моїй потилиці, повільно, заспокійливо. Груди під щокою піднімаються рівно, але серце теж стукає швидше, ніж мало б.

— Соцслужба, — шепочу крізь ридання. — Вони підозрюють… вони все викрутили так, ніби я… використовую її. Вони можуть…

Голос ламається, далі тільки хрип.

— Знаю, — тихо каже він. — Мені дзвонила охорона, щойно вони були біля воріт. Я поїхав назад, як тільки почув «служба у справах дітей» у трубці.

Його рука повільно водить по моїй спині — вгору-вниз, вгору-вниз, наче заспокоює дитину, не дорослу жінку. Я вбираю запах його пальта, тепла шкіра під тканиною, і від цього ще більше хочеться розплакатися, бо в цих обіймах мені занадто добре.

— Вони кажуть, що я самотня, що ми не розписані, що дім не мій, що ліки не під замком… — слова вискакують уривками. — Я… я боюся, що вони знайдуть спосіб…

— Не знайдуть, — перебиває він спокійно, але жорстко. — Я не дам.

Трохи відхиляється, щоб подивитися мені в обличчя. Великим пальцем витирає сльозу з-під ока, але в моїх очах зʼявляються нові сльози.

— З тестом я, до речі, розібрався, — каже. — Папір у батька, в нього тепер «офіційно» є онучка. По документах я — батько. На цьому фронті все закрито.

Кутики губ смикаються в кривій усмішці.
— Йому тепер буде навіть незручно тиснути прямо. Якщо хтось і штовхає цю історію з перевірками, я  буду шукати й ламати йому схему. Але це вже моя війна, не твоя.

Я дивлюся на нього крізь сльози. Мені хочеться вірити кожному слову, і водночас страшно від того, наскільки легко він говорить про всі ці способи обману, хаай і не мене. 

— Вони можуть забрати її, — шепочу. — Просто… вирішити, що я не підходжу. Що я небезпечна.

Губи тремтять. 

— Я цього не переживу.

Він стискає мене в обіймах сильніше.

— Слухай мене уважно, — говорить повільно. — Твою доньку ніхто нікуди не забере. Крапка.

Пауза.

— У тебе тепер, крім неї і її діагнозу, є ще я. І я знаю, як працює цей цирк із «перевірками» і підкинутими статтями. Я розбираюсь і з більшими проблемами, ніж один брехливий матеріал і пара надто старанних інспекторів.

Він каже це спокійно, але в голосі звучить така впевненість, що на мить у мене справді трохи відпускає. Я відчуваю, як сльози стихають, залишаючи по собі тільки важку втому.

— Мені… дуже страшно, — кажу чесно. — І водночас тут…

Я ковтаю, бо слова «в твоїх обіймах» застрягають. Але він, здається, і так усе розуміє.

— Нормально, що страшно, — відповідає. — Якби тобі зараз було байдуже, от тоді я б хвилювався.

Він знову притягує мене ближче, губами торкається маківки.

Я вдихаю глибше. Повітря пахне ним. Кавою, дорогим парфумом, чимось теплим і дуже небезпечним для моєї голови. В цих обіймах так затишно, що на секунду я справді забуваю про статтю, соцслужбу й все інше..

І саме тому всередині, під усім цим теплом, тихо ворушиться страх іншого типу: якщо я звикну до цього запаху й до цих рук… Тоді може стати ще гірше. Не можна підпускати його ближче…

***

гортай далі, там продовження ------------>