16. Зустріч поглядів

Коли вони нарешті рухаються до виходу, в мене підкошуються ноги.

— Ми зафіксуємо, — говорить Оксана вже в коридорі, — що дитина проживає у належних побутових умовах, але є питання щодо стабільності ситуації, правового статусу та потенційного використання історії дитини в публічному просторі.

Посміхається так, ніби сказала щось нейтральне.

— Що це означає? — питаю.

— Це означає, — втручається чоловік, — що ми продовжимо перевірку. Запросимо відповіді з клініки, подивимося матеріали ваших зборів. Поки що питання про вилучення дитини не стоїть, — говорить він це таким тоном, ніби, в принципі, це опція на столі, — але все залежатиме від того, що ми побачимо далі.

Охоронець стискає щелепу так, що аж видно жилку на скроні.

— Якщо щось, — бурмоче вже після того, як двері за ними зачиняються, — одразу телефонуйте пану Богдану. Це… неправильно все.

Я тільки киваю. 

Тетянка обіймає мене за талію, утикається носом у футболку.

— Вони… не заберуть мене? — шепоче. — Я не хочу… я не хочу нікуди.

Я обіймаю її так сильно, ніби хочу втиснути в себе.

— Нікому не віддам, — хриплю. — Ніколи.

А десь на дні шлунка важким каменем лежить розуміння: це вже не просто стаття і не просто зла плітка. Хтось, кому дуже вигідно зробити з нас «проблему», натиснув правильні кнопки.

Я вкладаю Тетянку в ліжко. 

Вона лежить у своєму ліжку, все ще вчеплена в мій рукав.

— Вони не прийдуть ще? — шепоче. — Ті… тітка й дядя?

— Ні, зайчику, — кажу. — Вони вже пішли. Тут тільки ми.

— І Богдан, — додає сонно. — Він… нас не віддасть, так?

У мене стискається горло.

— Ніхто нас нікому не віддасть, — відповідаю. — Ти вдома. Просто спи, гаразд?

Я глажу її по волоссю. Вона ще трохи тримається, кліпає, потім повіки важчають, пальчики на моєму рукаві розтискаються, дихання вирівнюється. Я сиджу ще кілька хвилин, дивлюся на її обличчя — таке знайоме й одночасно інше в цьому новому ліжку — і тільки тоді обережно вивільняю руку.

Виходжу в коридор, тихенько прикриваю двері. Іду до кухні, ніби на автопілоті. Сідаю на стілець. 

Кілька секунд просто дивлюся в одну точку. Потім починаю втрачати контроль.

Спочатку тремтять губи. Потім у носі пече. А далі просто рве.

Сльози ллються раптово, некрасиво, по-дурному. Я хапаю повітря, наче мене хтось душить. Перед очима встає Оксана з папкою, холодний голос про «можливе використання історії дитини», чоловік із планшетом, слово «вилучення» між рядками. Стаття. Коментарі, яких я навіть не встигла прочитати. Погляд Тетянки: «вони не заберуть мене?»

Я утикаюся лобом у зчеплені руки й просто ридаю. Беззвучно спочатку, а потім уже з хрипами. Мені соромно навіть перед стінами цього дому, але стримуватися вже немає сил.

Я все роблю, щоб її врятувати. А виходить так, ніби я її продаю. Якби вони забрали… Ні… Я не витримаю. Я не дам. Господи, тільки не це…

Не знаю, скільки так сиджу. Час стискається в одну довгу мить.

Двері внизу тихо клацають. Я не відразу розумію, що відбувається. Чую кроки в коридорі. Витираю сльози рукавом, але вони все одно течуть.

Він заходить на кухню без звичного «доброго дня». Просто зупиняється на порозі.

Я підіймаю очі  і бачу Богдана.

Він стоїть, ще в пальті, з папкою в руці, дивиться прямо на мене. Ніякої захисної усмішки, ніяких ділових масок. Тільки чистий шок і щось дуже небезпечне в тому, як змінюється його обличчя, коли він бачить мої залиті сльозами очі.

Ми зустрічаємося поглядами — і в цю секунду вся моя старанно зібрана «я тримаюся» просто перестає існувати….

***

гортай далі, там продовження ------------>