15. Інспектори

Дзвінок у двері ріже тишу так різко, що я мало не роняю кухоль.
"Напевно, Богдан щось забув", — автоматично думаю. Витираю руки, йду до входу.

Відчиняю — і одразу все в мені холоне.

На порозі — жінка з папкою, років сорока  і чоловік із планшетом та бейджем. Поруч, трохи збоку, стоїть наш охоронець, напружений, щелепа стиснута.

— Пані Ольго, — говорить він першим. — Вибачте, я спочатку їх не хотів пускати без пана Богдана. Але в них… офіційний візит. Показали документи, дзвонили «нагору»…

Жінка перехоплює ініціативу:

— Служба у справах дітей, — чітко каже, відкриваючи посвідчення так, щоб я встигла тільки мигцем глянути. — Я — Оксана Павленко, це мій колега Ілля Федоров. Маємо відреагувати на звернення щодо вашої доньки. І, — робить невинну паузу, — на інформацію, яка з’явилася у ЗМІ.

«Інформація в ЗМІ». Мені перехоплює подих... Я тільки-тільки це пережила... Тільки переборола. 

— Нам потрібно оглянути умови проживання дитини, — додає вже буденно. — Це обов'язково.

Охоронець дивиться на мене запитально: пускати чи не пускати?
Опиратися — значить дати їм ще один «пункт» проти себе у звіті.

— Заходьте, — кажу, відходячи вбік.

Вони заходять так, ніби це їхній дім. Охоронець залишається в коридорі, напружено виструнчившись.

— Ви тут проживаєте офіційно? — одразу питає Оксана, окидаючи поглядом коридор. — Реєстрація, договір оренди?

— Ми живемо тут із батьком дитини, Богданом Левченком, — ковтаю. — Це його будинок. Ми… разом.

— «Разом» — це як? — уточнює, не піднімаючи очей від папки. — Ви перебуваєте в офіційному шлюбі? Цивільному? Є якісь документи?

— Ні, ми не одружені, — відчуваю, як щоки теплішають. Я все ж нервую, я не звикла до цього. Треба захистити Богдана, сказати, що він все робить правильно. — Але він бере участь у вихованні й лікуванні Тетянки. Оплачує клініку.

— Тобто юридично ви самотня мати, — дуже акуратно підсумовує вона, ставлячи галочку десь у себе. — А проживаєте в домі чоловіка, з яким у вас немає офіційних стосунків. Добре...

**

На кухні вона рухається по колу, як інспектор.
Погляд ковзає по столу, мийці, шафкам. Відкриває холодильник.

— Бачу, продукти є, — сухо кидає. — М'ясо, молочка, фрукти. Не голодуєте.

— Намагаюся, щоб вона їла хоч щось, — кажу. — Після хіміотерапії часто нудить…

— А ви працюєте? — несподівано перекидає на мене. — Офіційно.

— Ні, зараз ні, — чесно відповідаю. — Я весь час з донькою. В лікарні, на аналізах…

— Цікаво, — чоловік із планшетом нарешті також включається в розмову. — Бо в нас в матеріалах є інформація, що ви тривалий час збирали кошти «на лікування дитини».

Погляд спокійний, але колючий.
— А тепер проживаєте тут. У досить… — він ледь усміхається, — непоганих умовах.

Оксана з удаваним співчуттям додає:

— Просто нам потрібно розуміти, чи немає тут, скажімо так, суперечностей. Державні виплати, приватна допомога, публічні збори, а тепер — дім заможного чоловіка. Ми маємо пересвідчитися, що інтереси дитини не використовують у… інших цілях.

«Використовують». «Інші цілі». Стаття буквально оживає тут, на моїй кухні...

— Де дитина спить? — переходить до наступного пункту.

— Там, нагорі, — показую на сходи. 

Ми йдемо наверх, точніше, я йду за ними.

Інспекторка перша заходить в дитячу, підходить до тумби з ліками. Я машинально стаю ближче. Інспектор поруч з нею. 

— Тут її препарати? — бере за ручку.

— Так, — відчиняю сама. — За призначенням онколога. Ті, що треба давати на ніч. 

Вона нахиляється, водить пальцем по етикетках.

— Частина — сильнодіючі, — озвучує очевидне. — Швидкий доступ. Замка немає?

— Вона сама не бере, — одразу реагую. — Я завжди даю. Вона знає, що ліки треба пити тільки тільки з мамою.

— Знає — це добре, — тон сухий. — Але в наших інструкціях чітко прописано: небезпечні препарати мають бути недоступні дитині...

***

гортай далі, там продовження ------------>