14. Крем і дзвінок

На кухню я заходжу вже на запах кави і випічки.
Богдан стоїть біля плити в закоченій сорочці, Тетянка сидить за столом у піжамі, з виделкою в руці й круглою тарілкою млинців перед собою.

— Мамо, це дуже смачно, — урочисто повідомляє вона. — Прямо дуже.

— Я радий, що отримав високу оцінку, — кидає Богдан, повертаючись до мене. — Сідай. Сьогодні в нас офіційний ранок без лікарні. Я поїду в клініку сам.

Я сідаю, він ставить переді мною тарілку з млинцями й каву. Все виглядає так по-домашньому, що мене це навіть трохи лякає.

Я відламую шматок млинця, макаю в соус, щось кажу Тетянці, і в цей момент відчуваю, як щось холодне торкається носа.

— Стій, — тихо каже Богдан.

Він підходить ближче, нахиляється до мене й великим пальцем проводить по моєму носі — збирає смужку білого крему, який я спочатку навіть не помічаю. Відстань між нами раптом стає катастрофічно малою: я бачу його вії, дрібні рисочки в райдужці, відчуваю запах кави й тепло тіла зовсім поруч.

— Ось так, — каже рівно. 

І просто облизує крем зі свого пальця, навіть не відводячи погляду.

Мені миттєво стає жарко. Серце б’ється десь у горлі, долоні вологі, тіло ніби пам’ятає його тепло навіть тоді, коли він вже на крок відходить. Мізки кричать: спокійно, це дрібниця, випадковий жест, він просто витер крем,  а тіло реагує так, ніби це було щось зовсім інше.

— Дякую, смачно, — вдається видушити. — Млинці. Я про млинці.

— Радий чути, — у куточку його губ з’являється легка усмішка, ніби він прекрасно все зрозумів. — Їж. А то ти зовсім худа. 

Я ховаюсь за чашкою кави, роблю великий ковток, відводжу погляд.
Ти приїхала сюди рятувати дитину, а не ловити мурашки під шкірою щоразу, як він до тебе торкається, — кажу собі.

Але серце ще довго стукає надто швидко, як тільки я випадково зустрічаюся з ним очима через стіл.

Коли двері за Богданом зачиняються, у домі стає дивно тихо.

Тетянка влаштовується на килимі в вітальні з конячками й кубиками, будує щось своє «як у мультику». З телевізора тихо бубнить дитячий канал. Кава в мене ще напівповна, млинці недоїдені, але вперше за довгий час ранок схожий на нормальний: ніхто нікуди не жене, не кличе на аналізи, не стукає в двері «підйом».

Я прибираю зі столу, потім сідаю на підлогу поруч із Тетянкою, просто дивлюся, як вона перекладає фігурки з місця на місце. Її обличчя розслаблене, без цієї постійної лікарняної напруги.

От якби всі наші дні виглядали хоч трохи так…

Але дзвінок у двері ріже тишу так різко, що ми обидві здригаємося.

— Це він? — підстрибує Тетянка. — Уже приїхав?

Я автоматично дивлюся на годинник. Ще рано, але думка «може, щось забув, повернувся» здається логічною. Витираю руки об рушник, йду до входу, по дорозі поправляю хвіст, чомусь зазираю в дзеркало і злюсь на себе за це.

Відчиняю і одразу розумію, що це не він.

На порозі стоять двоє. Жінка років сорока з папкою в руках, у строгому пальті, і чоловік трохи позаду, з бейджем на шнурку. Погляди обох уважні, офіційні, надто зібрані для випадкових гостей.

— Доброго дня, — каже жінка, ледь посміхнувшись. — Ольго. Ми з районної служби у справах дітей... 7UmEBrxV

***

гортай далі, там продовження ------------>