13. Ревнощі і статті

Я чую його кроки, він повертається. І в той самий момент мені чомусь дуже хочеться… зникнути. Я так і роблю: тихо розвертаюся й іду до сходів, босі ступні ковзають по холодній підлозі. Роблю перший крок нагору — і чую за спиною:

— Олю…

Зупиняюся. Вдих. Видих. Мені соромно, ніби він прочитав мої думки. Але ж він не міг.

Він підходить ближче, зупиняється на сходинку нижче.

— Чому тікаєш? — питає. — Щойно я пішов, ти одразу зникла.

Я відчуваю, як піднімається хвиля дурних, дитячих ревнощів. Не твій чоловік. Не твоє життя. Не твоя справа, кому він відповідає пізно ввечері.

Я сковтую слину й знизую плечима.

— Не тікаю, — брешу. — Просто… хочу спати. День був важкий. Лікарня, твій батько, це все… Я ледве стою на ногах.

— Ага, — каже він тихо. — Тобто це не через дзвінок?

Я відчуваю, як палає обличчя.

— Мені все одно, хто тобі дзвонить, — огризаюся надто швидко. — Я взагалі тут тимчасово.

Він дивиться на мене якось занадто уважно.

— Добре, — нарешті каже. — Будемо вважати, що ти просто дуже хочеш спати.

Видихає.
— Спокійної ночі, Олю. Спробуй хоча б трохи відключитись від всього. Хоч сьогодні.

— Спокійної, — відповідаю, не дивлячись йому в очі.

Він ще секунду стоїть на сходах, наче хоче щось додати, потім розвертається й іде вниз, у бік бару. Я повільно підіймаюся нагору, крок за кроком, і вже біля дверей у свою кімнату ловлю себе на думці, від якої хочеться вилаятися вголос:

Я ревную чоловіка, з яким у мене тільки договір і спільна брехня на папері. Не кохання. Не справжня спільна історія. Просто картинка для його батька….

***

Прокидаюсь і одразу згадую: сьогодні ми не їдемо в лікарню. Богдан зранку мав поїхати сам. Тетянка спить у своїй кімнаті. 

Іду на кухню, відкриваю холодильник, дістаю яйця, молоко. Масло вже шипить на сковорідці, коли в кишені вібрує телефон. Раз. Другий. Третій.

Дістаю. Пише «Світлана (онко-чат)».

Світлана: ти це бачила?
Світлана: скажи, що це не про тебе
Світлана: в нас усі в шоці

У мене всередині щось надривається. Відкриваю посилання. Сторінка завантажується повільно, а потім я бачу фото.

Та сама кухня. Я в з розпатланим волоссям і чашкою в руці. Тетянка в піжамі в мене на руках. Збоку — трохи розмитий Богдан.

Заголовок по центру:

«Як мама з онковідділення знайшла “тата” для своєї дитини»

Мені кидає в холод. Прокручую нижче — вистачає кількох рядків:

«…довго збирала гроші “на лікування”, а тепер живе в будинку відомого бізнесмена…»
«…знайомі кажуть, що вона вміла жалітися в потрібних місцях…»
«…чи не стала важка хвороба дитини зручним інструментом?..»

Далі не читаю. Пальці тремтять. У горлі клубок.

Зверху знову спливає повідомлення:

Світлана: в чаті вже всі це кидають
Світлана: тримайся, будь ласка

Ще одне:

Марина реєстратура: «Олю, як ти? В нас уже це обговорюють… Я повидаляла це з спільних чатів, але в закритих вони все одно, певно, це кидають…»

Я сідаю на табурет, вимикаю газ під сковорідкою — запах підгорілого раптом здається дуже доречним. Дивлюся на екран, на «Показати ще 154 коментарі» під дописом і не наважуюсь натиснути.

В голові крутиться одне: учора я просто намагалася дати моїй дитині шанс. А сьогодні вже виглядаю так, ніби все життя планувала опинитися в чужому будинку заради грошей.

***

гортай далі, там продовження ------------>