12. Жорстка розмова

Тетянка спить у мене на руках, важка й гаряча, підборіддя впирається в плече. Я тільки хочу донести її до ліжка, але цей чоловік у кріслі не збирається зникати.

Він мовчки розглядає нас, потім легким рухом підборіддя киває:
— Підніми її трохи. Хочу нормально бачити.

Руки дерев’яніють, але я слухаюсь. Обережно трохи відсуваю Тетянку від себе, підтримую їй голову. Вона ледь розплющує очі, щось сопе й знову тулиться до мене. 

Чоловік дивиться довго. Дуже уважно
— Гарна, — нарешті каже. — І схожість є. Профіль твій, Богдане.

А потім він додає зовсім іншим тоном:
— От тільки карі очі й такий типаж — півкраїни таких дітей. На схожість зараз далеко не заїдеш.

— Ви серйозно вважаєте, що я… підбирала зовнішність під вашого сина? — голос у мене хрипкий і тонший, ніж хотілося б.

— Я вважаю, що люди роблять дуже різні речі, коли в них безвихідь, — рівно відповідає він. — І що «дитина схожа на тебе» — найстаріша пісня у світі.

Повертається вже прямо до Богдана:
— Ти хочеш вірити — це твоє право. Моє — не вірити на слово нікому. Тому, — каже спокійно, як оголошує робоче рішення, — Завтра ви з дитиною здаєте ДНК-тест.

Погляд знову ковзає по мені, гострий, як рентген:

— Якщо все підтвердиться — тоді будемо говорити як родина. Якщо ні… пані Олю, дуже рекомендую вже сьогодні ввечері продумати, куди ви підете з цією казкою далі. 

Батько йде, двері за ним закриваються м’яко, без грюкоту, а мене все одно ніби трусить. 

Я заношу Тетянку в її кімнату.

Далі повертаюся у вітальню. 

Богдан стоїть біля столу замислений. 

— Вона спить? — питає тихо.

— Спить, — кажу. — І я не хочу возити її знову в лікарню, це стрес для неї.

Зітхаю. 

— І взагалі, ти ж розумієш, що ніякий тест не підтвердить твоє батьківство. 

— Завтра ти з нею нікуди не їдеш, — каже. — Я сам заберу все, що треба, і віддам батькові той папір, який він хоче бачити. 

Я дивлюся на нього.

— Тобто ти просто принесеш йому «правильний» результат, — уточнюю.  — І він від нас відчепиться?

— Він перестане бачити в вас проблему, — рівно відповідає Богдан. 

— Поки не захоче ще одного факту, — бурчу. — Де-небудь в іншій лабораторії, подалі від твоїх людей.

— Не захоче, — відрізає він. — Він любить контроль, але ще більше любить, коли все йде гладко. Я дам йому це.

— А якщо все це раптом посиплеться? — тихо питаю. — Якщо колись хтось таки полізе глибше? 

— Якби я жив у страху «а раптом колись», — знизує плечима, — я б не сидів у цьому домі й не мав би гроші оплатити клініку.  Я розберуся.Просто повір в мене. 

Я хочу сказати, що все одно страшно, але в горлі клубок. І, напевно, він це бачить, бо голос у нього м’якшає на півтону:

— Олю, — додає, — ти вже воюєш на всіх фронтах. Віддай хоч цей мені.

Я тільки киваю. 

У цей момент різко дзвонить  його телефон, я здригаюся. Богдан дістає мобільний, екран спалахує, і я мимохіть бачу: на дисплеї усміхнене селфі брюнетки і підпис «Іра», а поруч смайл гострого перцю... 

Іра з "перцем". Просто красуня-брюнетка, яка дзвонить йому пізно ввечері.

Він стискає щелепу, погляд на мить темнішає.

— Мені треба відповісти, — коротко каже. — Дві хвилини.

Відходить у коридор, натискає «прийняти».

— Привіт, Іро, — чути його приглушений голос, але далі він відходить далі і я не чую нічого.

А я лишаюся сама посеред вітальні….

***

гортай далі, там продовження ------------>