11. Укол, обіцянка і гість

— Я з тобою буду, — кажу. — Як завжди.
— Не хочу, — вона одразу плаче, сльози котяться струмком. — Я не хочу уколів. Хочу просто мультик.

У мене все всередині стискається. І тут Богдан легенько торкається мого ліктя.

— Дай я, — тихо каже.

Він присідає навпочіпки перед Тетянкою, щоб бути з нею на одному рівні.

— Знаєш, крихітко, — говорить спокійно. — Я теж не люблю уколи.

Вона піднімає на нього мокрі очі.

— Правда?

— Правда, — киває. — Завжди їх не любив і досі трохи боюся. Але коли сильні хочуть одужати, доводиться робити неприємні штуки. В мене є пропозиція. Якщо ти зараз витримуєш аналізи, як справжня героїня, я виконую одне твоє бажання.

— Я хочу в парк розваг, — каже. — Де високі гойдалки, колесо, та штука, що падає вниз, і вата солодка. І надовго.

У мене миттєво холоне всередині: парк, люди, мікроби, камери…

Я ловлю його погляд: усе моє «ти з глузду з’їхав?» у ньому.

— Добре. Якщо ти мені не збрешеш. Брехати погано.

Він обережно стискає її руку.

— Не збрешу, — каже. — Обіцяю.

— Ну добре, — вирішує вона. — Але ти тоді сидиш поруч весь час уколу. 

— Добре, — киває.

— Готові? — питає медсестра біля дверей.

— Ні, — чесно відповідає Тетянка. — Але підемо. Мамо, я піду з Богданом.

— Але…

— Ми швидко, — спокійно каже він.

Вони заходять усередину, я лишаюся в коридорі, стискаю ремінець сумки так, що боляче пальцям. За кілька хвилин двері відчиняються. Тетянка виходить за руку з Богданом: очі червоні, на згині руки — яскравий пластир.

— Я… зробила, — шепоче. — Але мені не сподобалося.

— Я тобою пишаюся, — обіймаю її.

— І я, — додає Богдан. — Ти виконала свою частину угоди, тепер черга за мною.... 

***

Коли ми їдемо назад, Тетянка миттєво засинає в машині. І тільки тоді я випускаю назовні все, що накипіло:

— Парк розваг, — шиплю крізь зуби. — Ти серйозно?

— Вона не пішла б просто за мультик, — спокійно каже він. — Їй треба щось, заради чого варто терпіти.

Повертається до мене:

— Я знаю, що це ризик. Ми не поведемо її в натовп у пік сезону. Я зніму для вас півпарку, якщо треба. До відкриття або після закриття. З дезінфекцією кожної гойдалки.

Я вдивляюсь у нього. Хочеться сказати «ти божевільний», але… Коли востаннє Тетянка так раділа?

— Мені страшно, — чесно кажу. — Люди, інфекції… Вона ж хвора.

— Мені теж, — раптом відповідає він. —  Але якщо ти хочеш, щоб у її житті були не тільки лікарняні коридори, рано чи пізно їй доведеться хоч трохи вийти в світ. Хоч на один атракціон.

Я мовчу. Він має рацію — і від цього чомусь лячніше за будь-які уколи…

***

Ми заходимо в будинок. Я думаю тільки про те, щоб дотягнути Тетянку до її ліжка й завалитися поруч хоч на годину. Вона напівспить, тримається за мою руку, волочить у другій ведмедика. Я вже автоматично повертаю до коридору, коли відчуваю, що Богдан раптово сповільнює крок. Підіймаю очі  і завмираю.

У вітальні хтось сидить у кріслі. Чужий чоловік, старший, сивина на скронях, темний костюм, спина рівна. На журнальному столику перед ним увімкнений планшет, і на екрані — ми: я розпатлана на кухні, Тетянка в піжамі, Богдан збоку. Під фото жирний заголовок, але слова я не бачу.

Чоловік повільно відриває погляд від екрана, дивиться спершу на Богдана, потім ковзає по мені й сплячій дитині в мене на руках. У повітрі тягнеться така тиша, що хочеться зробити крок назад і просто зникнути.

— То це вони і є, Богдане? — нарешті каже він рівно. — Жінка й дитина з твоєї кухні, про яких батько дізнається з жовтої преси?

***

гортай далі, там продовження ------------>