10. Знову голки?...

До лікарні ми їдемо майже в тиші.

Машина ковзає зимовими вулицями. Тетянка сидить між мною і дверима, пристібнута, в шапці з помпоном, яку вперто не знімає в машині.

— Мамо, а це інша лікарня? — питає вона, дивлячись у вікно. — Не та, що з котиком під вікном?

— Інша, — кажу. — Тут лікарі… інші. Подивляться на нас ще раз.

— Ми там теж будемо колотися? — одразу уточнює.

Я дивлюсь на її худеньку шию над шарфом.

— Я не знаю, — чесно кажу. — Може, трохи. Але ти ж у мене хоробра.

— Я не хоробра, я втомилася, не хочу уколи,  — бурмоче вона й притискається ближче до мене.

Богдан щось друкує на телефоні, час від часу кидає короткі інструкції водієві. Він виглядає зібраним і спокійним. Як якийсь робот… Хоча, може в цій ситуації це на краще… 

***

«СентреМед» виглядає не як лікарня, а як бізнес-центр: тут все сучасно і зі смаком. Стіни, на яких немає жодної дитячої аплікації, тільки спокійні картини й логотипи.

Ми заходимо в реєстратуру, де дівчина з ідеальним макіяжем посміхається професійною усмішкою.

— Доброго дня, пане Левченко, — каже вона. — Вас з родиною уже чекають. Ліфт ліворуч, четвертий поверх, гематологічне відділення.

У мене від слова «гематологічне» всередині все стискається.

У кабінеті нас зустрічає чоловік років сорока п’яти, у білому халаті й з теплими, але дуже уважними очима.

— Я — доктор Олександр Демчук, — представляється він. — Сідайте.

Ми сідаємо: я — ближче до Тетянки, Богдан — трохи збоку, але так, щоб бачити й лікаря, і нас. Лікар трохи знайомиться з Тетянкою, а потім її уводить медсестра, щоб обрати подаруночок перед уколами.

На столі уже роздруковані наші попередні аналізи.

— Я уважно подивився ваші протоколи, — починає він. — І те, як Тетяна відповідає на лікування.

— Скажіть прямо, — прошу. — Я не дуже люблю підвішені фрази.

Він киває.

— Давайте так, — говорить. — На цьому етапі ми не маємо катастрофи. Але й ідеальної ремісії — теж. Останні аналізи показують, що хвороба не відступила так сильно, як нам би хотілося. Організм втомився від стандартної хіміотерапії.

— Що це означає по-фактум? — питає Богдан сухо.

— Це означає, що ми або продовжуємо лікуватися за резервними протоколами, — пояснює лікар, — або готуємося до трансплантації кісткового мозку як до основного варіанту.

Дивиться на мене.

— Чесно? Я рекомендую не чекати. Готуватися.

Слово «трансплантація»  мене лякає. Я чула його вже, я знала, що до цього все йде, але чужий кабінет і новий лікар роблять його ще реальнішим.

— Готуватися — це як? — голос хрипне.

— Повний перелік аналізів для дитини, — відповідає Демчук. — Оцінка стану органів, імунний статус, інфекції, HLA-типування. Плюс — обстеження потенційних донорів, але це окремий блок, про нього поговоримо трохи пізніше.

Він перегортає папку. Тут же медсестра повертає до кабінету і Тетянку, вже з іграшкою. Все найстрашніше вона не чула. Тут, схоже про таке турбувалися.

— Я б хотів почати з аналізів уже найближчим часом. Бажано сьогодні-завтра, — каже тим часом лікар. Сьогодні забір крові, кілька базових показників, вірусні панелі. Інше — завтра-післязавтра, зранку, натщесерце.

— Знову голки? — питає Тетянка, як тільки слова «забір крові» доходять до її мозку. Її очі наповнюються сльозами. — Ні, я не хочу!...

***

гортай далі, там продовження ------------>