9. Може, я помилилась?

Я йду на кухню. Богдан стоїть спиною до мене біля плити. Телефон біля вуха, друга рука спирається об стільницю. На ньому сіра футболка й спортивні штани. Я дивлюся довше, ніж треба, але все одно від нього йде те саме спокійне «я зараз все вирішу».

— Так, — каже в трубку. — Дитина, чотири роки, гострий лімфобластний лейкоз, протокол у Києві, ремісія нестабільна, потрібна оцінка щодо трансплантації…

Пауза.

— Ні, нас не цікавить «через три місяці». Мені потрібен огляд найближчими днями. Звільніть вікно.

Він не питає, він наказує — і його «добре» означає, що там погоджуються.

Я притуляюся плечем до косяка й стискаю край дверей. 

— Надішліть повний перелік необхідних обстежень на мейл, — продовжує він. — Аналізи, гематолог, психолог, якщо треба. Гроші — не проблема. Ні, не страховка, оплата готівкою.

— Мама буде присутня, — додає. — Так, скину всі виписки сьогодні. І включіть нас у найближчий консиліум. Дякую.

Він кладе телефон, наче це звичайна робоча розмова, а не крутий поворот в нашому з Тетянкою житті.

— Доброго ранку, — каже, навіть не озираючись. — Кава, чай? Я домовився про повний огляд у «СентреМед». Нас беруть без черги в найближче вікно. Ти скидаєш мені всі файли, я вже підключив вашого лікаря.

Робить ковток кави.

— У тебе завжди все так просто? — виривається в мене.

Він знизує плечима.

— У бізнесі — ні, — відповідає. — Коли йдеться про здоровʼя дитини — так. Тут інша математика. Ти ж не для дрібних внесків це підписала, Олю.

Я стискаю кулак під столом, щоб не розплакатись. Хочеться огризнутися, але я розумію: без нього я б до цієї розмови з клінікою ніколи не дійшла.

Він ставить переді мною чашку.

— Пий, — каже. —  Зараз зроблю сніданок. 

Я тримаю горнятко двома руками. Кава гаряча й дуже реальна.

У цей момент у коридорі чути тихі кроки. У дверях кухні з’являється Тетянка: тримається за косяк, треть очі, волосся розкуйовджене, щоки пом’яті.

— Мамо… — позіхає. — А я думала, цей будиночок це сон.

Дивиться на мене, на нього, на кухню. Йде всередину, босими ногами по плитці.

Вона справді виглядає інакше. Не такою хворою, як зазвичай. Просто змученою й сонною.

— Привіт, — м’яко каже Богдан. — Як спалося?

— Добре, — серйозно відповідає вона.Кидає погляд на мою чашку. — А мені чай буде?

— Буде, — майже сміюся. — Сідай.

Вона проходить до вікна, притуляється плечем до підвіконня. За вікном сірий зимовий ранок і трохи туману.

Я вже посміхаюся, і тут по склу ріже білий спалах.

Різкий і короткий. Я смикаюся, ледь не проливаю каву.

— Що це? — Тетянка одразу ховається за мене.

Я дивлюся у вікно у двір. Там на секунду видно темний силует, руку з чимось — телефон, камера? Він різко відскакує вбік. Знизу ще один спалах.

— Це… — починаю.

— Камери, — сухо каже Богдан.

Подиву в голосі немає. Лише зла втома. Він підходить до вікна, дивиться вниз, щелепа напружена.

— Всім цікаво, з ким і як я живу, — кидає він. — Це точно журналісти.

Він прикриває фіранку, щоб нас не було видно.

Мене ніби б’ють по голові.
Згадую, під чим підписалась. Ось вона, ціна. Тепер ми — картинка.

— Вони нас сфоткали? — голос стає слабшим. — Мене… її?

Він відходить від вікна, дивиться прямо.

— Швидше за все, так, — чесно каже. — Не панікуй.

Він переводить погляд на Тетянку, яка вчепилася в мій рукав.

— Нічого страшного. Ви просто вийшли на шахівницю трохи раніше, ніж я планував.

— На що? — не розуміє вона.

— На велику дошку, де дорослі грають у дурні ігри, — відповідає. — Але тобі туди не треба.

Повертається до мене:

— Я розберуся.

Легко сказати. Уявляю новини, заголовки, лікарню, погляди. Мені хочеться забрати Тетянку й сховати її… Може, я помилилась, коли погодилась?...

***

гортай далі, там продовження ------------>