8. Фантазія чи не тільки

Я ще дивлюся на свій підпис, коли його голос раптом рубає мої думки навпіл:

— Ходімо, я покажу тобі нашу спальню…

Мене ніби струмом б’є.

— Що? — виривається голосніше, ніж хотілося б.

Слово «нашу» боляче підстрибує в голові, одразу малюючи картинку, від якої я червонію до коріння волосся: я, він, одне ліжко, цей дім, договір… «От, значить, де тут справжня оплата», — встигає блиснути гидка думка.

Серце починає гнати кров так, ніби я бігу сходами, а не сиджу на дивані. Я відчуваю, як щоки палають, і дивлюся на нього з тим самим жахом, із яким дивлюся на рахунки з лікарні.

— Я… я не… — язик заплітається. — Ми ж… тобто… це не входило в…

Богдан завмирає, дивиться на мене секунду — і раптом тихо сміється. Не зле, не глузливо, а  трохи грайливо. 

— Олю, розслабся, — піднімає руки, ніби здається. — Це був жарт.

Пауза. Куточки його губ сіпаються.

— Не настільки жорстокий, як життя, але ти, бачу, вже встигла допридумувати за мене.

Мені хочеться провалитися крізь землю. Я хапаюся за край подушки, аби тільки не затулити обличчя руками.

— Не смішно, — бурчу, хоча всередині хочеться вити від сорому. — Після цього «договору» слово «спальня» звучить… ну…

— Загрозливо? — підказує він.

— Мінімум, — буркаю.

Він зітхає, трохи серйознішає.

— Спокійно, — каже вже рівно. — Ти спиш окремо.

Кивком показує кудись у бік коридору.

— Там гостьова. Твоя кімната. Можеш сама закриватися, ставити шафи до дверей, якщо так спокійніше. Але я буду чемним і так.

Це звучить так просто й прямолінійно, що мене трохи відпускає. Я раптом відчуваю, наскільки насправді втомлена — не тільки тілом, а й тим, що весь час чекаю від світу підстави.

— Гаразд, — тихо кажу. — Вибач. Я… просто нервую.

— Все нормально, — киває. — Якби ти після всього цього не нервувала, от тоді я б хвилювався.

Він забирає папку з договором, кладе в шухляду, ніби в сейф, і показує мені дорогу до кімнати на другому поверсі.

Гостьова виявляється невеликою, але затишною: ліжко, шафа, крісло, нічник. Нічого зайвого. 

Я переодягаюся в піжаму, лягаю на чужому ліжку, яке дивом здається м’яким і безпечним. Під стелею незнайомі тіні, вікно інше, ніж удома, але повітря тут спокійніше. Я вже майже провалююся в сон, коли мозок вирішує добити мене власною фантазією.

Перед очима раптом з’являється він — не в костюмі, не з телефоном, а так, як я бачила його вчора у відеовиклику: мокре волосся, вода, що стікає по ключицях, рушник на стегнах. І та сама фраза: «Ходімо, я покажу тобі нашу спальню…».

Я відчуваю, як щоки знову спалахують у темряві. Абсурдно: моя хвора дитина спить за стіною, договір тільки-но підписаний, я мала б думати про клініки й аналізи. А замість цього десь глибоко, зовсім не до місця, прокручується картинка, де ця «наша спальня» вже звучить не як жарт.

— Ти ненормальна, Олю, — шепочу в подушку й закриваю очі міцніше.

Але тепло, яке підступає до шкіри від цих заборонених картинок, не поспішає зникати. І я засинаю десь між страхом за доньку, запахом його кави на кухні й тим, як небезпечно легко уявляється його тіло поруч.

Але це я ще не знаю, що трапиться вже завтра зранку…

***

гортай далі, там продовження ------------>