7. Договір

Ми повертаємося до вітальні. Синя папка, яку я вже помітила, лежить на столі, як цеглина. Поруч — чорна ручка. Все акуратно, наче це давно запланована презентація, а не чиясь доля.

— Сідай, — каже Богдан.

Я опускаюся на край дивана. Ноги ватяні, пальці досі пам’ятають вагу доньки, хоча я її вже не тримаю. Він сідає навпроти, ближче до столу, кладе долоню на папку.

— Це не «контракт із дияволом», — говорить рівно. — Це просто папір, який фіксує те, про що ми домовимось. Щоб завтра ніхто з нас не зробив вигляд, що щось не так почув.  Можеш почитати, — він розвертає папери до мене. — Ми нікуди не поспішаємо.

Я тягнуся до паперу. Пальці трохи тремтять. Текст густий, дрібний, повно «Сторона 1», «Сторона 2», «зобов’язується», «гарантує», «несе відповідальність». У мене в голові після лікарняних виписок уже алергія на будь-які офіційні формулювання.

Я бачу особливий пункт ще до того, як він встигає щось пояснити. 

«Сторона 1 гарантує повне фінансування лікування, обстежень, медикаментозної терапії, реабілітації та супроводу малолітньої Тетяни Гнатюк в Україні та за кордоном до моменту її клінічного одужання незалежно від вартості, необхідної тривалості та місця надання медичних послуг».

Я перечитую раз. Другий. Третій. Не доходжу до кінця рядка — чіпляюся за «до моменту її клінічного одужання» та «незалежно від вартості».

— Це… — у мене дере в горлі, — це як?

— Як написано, — спокійно каже він. — Не один платіж. Не «тільки трансплантація і все». Скільки треба — стільки й буде оплачено. Якщо знадобиться друга трансплантація — буде друга. Якщо реабілітація займе рік — буде рік. Якщо п’ять — значить, п’ять.

— Навіщо ви поставили себе в такі рамки? — питаю хрипко. — Можна ж було написати м’якше. З можливістю вийти, коли ви досягнете своєї мети. Так усі роблять.

Він на мить відводить погляд убік. Щось коротко змінюється в обличчі — тінь болю, чи що.

— Бо я знаю, як це — бути на місці того, від кого в певний момент відмовились, — кидає він майже недбало. — Не хочу повторювати подібне з кимось з іншого боку. 

Я знову дивлюся на рядки. Всі інші пункти включають публічний образ, мовчання, заборону розголошувати», «сприяти формуванню позитивного іміджу Сторони 1»… Тобто так, я фактично продаю свою приватність, своє ім’я, своє право говорити правду.

Але от цей пункт…

— Ти не мусиш вирішувати зараз, — говорить він. — Можеш забрати копію, порадитись…

— З ким? — перебиваю. — З мамою сусідки Тетянки по палаті? З касиркою в аптеці? У мене немає юриста, Богдане. У мене є онковідділення й мама в селі, яка навіть слів таких не знає — «договір про приватність».

Я сміюся, але це більше схоже на схлип.

Рука сама бере ручку. Метал холодний. Я бачу рядок, де треба ставити підпис: «Сторона 2: Ольга Олександрівна Гнатюк».

— Якщо я це зроблю, — питаю останнє, — ви точно не передумаєте? Не скажете через місяць, що вам це вже не треба?

— Я не дам задню по пункту, під яким сам підписався. Ні перед тобою, ні перед собою, ні перед… — він на мить затинається, — ні перед тією дитиною, яка зараз спить у  тій кімнаті.

Я ставлю підпис. Він виглядає дивно рівним. Всередині в цей момент усе кричить, що я щойно зробила щось незворотне.

Богдан мовчки підсуває папери собі, ставить власний підпис поруч — швидко, звично, як робив це тисячі разів. Потім він підписує другий екземпляр і також простягає мені. Я знову все підписую. 

— Вітаю, Олю, — каже тихо. — Тепер ми офіційно партнери в цій грі.

Я відводжу погляд убік, у бік сходів, де на другому поверсі за дверима спить моя єдина дитина.

Як би це не називалось на папері — угода, контракт, пекельний договір — якщо в результаті вона прокинеться здоровою, я готова нести цей папір у пекло разом із собою.
Але мої думки раптом перебиває його голос і слова, до яких я виявляюсь не готова:

— Ходімо, я покажу тобі нашу спальню... 

***

гортай далі, там продовження ------------>