6. Поговоримо?

— Ти мій тато? — питає Тетянка так спокійно, що мене просто прошиває холодом.

На мить у мене всередині все завмирає. Я відчуваю її вагу на руках, її тепле дихання мені в шию — і паралельно цей удар у саме серце. Ні, сонечко. Не він. І взагалі… це не так мало звучати, не тут, не зараз.

Богдан завмирає зі склянкою посеред кімнати. Він повільно ставить воду на стіл, підходить ближче й присідає перед нами, щоб бути з Тетянкою на одному рівні.

— Тетянко, — говорить тихо, дивлячись їй прямо в очі, — я не твій тато.

Мені хочеться провалитися крізь підлогу від сорому за це питання й одночасно обійняти її сильніше.

— Але, — він робить легкий вдих, — якщо тобі потрібен хтось, кому можна довіряти, ти можеш довіряти мені.

В його голосі немає звичної іронії, жодної ділової холодності — тільки тиха, обережна серйозність. Він це каже так, що в мене аж щось стискається під ребрами. Я ловлю його погляд на мить — і вперше бачу за цією рівною маскою не тільки розум і холодний розрахунок. Там є втома, так, є свій біль, але під усім цим я раптом чітко відчуваю дуже просту, людську теплоту, яку він, здається, давно не дозволяв собі показувати нікому.

Потім він підводить погляд на мене. 

— Ходімо. Я хочу вам дещо показати.

— Зараз? — мої руки й так не відчувають ваги, але мозок протестує проти будь-якого «ще».

— Так, поки Тетянка не заснула остаточно, — відповідає він.

Він проводить нас до сходів. Ми піднімаємось на другий поверх, потім підходимо до одних із дверей. Він відчиняє їх і просто відступає вбік, даючи нам дорогу.

Я переступаю поріг і в першу секунду нічого не розумію.

Це кімната. Невелика, світла. На підлозі м’який килим. Кремові стіни, низеньке ліжечко з високою спинкою, застелене новою постіллю з дрібними зірочками. На тумбі стоїть нічник у формі місяця. На поличці – кілька книжок і плюшевий ведмедик із біркою. Під вікном є маленький стіл, ще в плівці.

Усе надто нове, надто свіже, надто… під неї.

— Це що… — голос зрадницьки зривається. — Коли ви… встигли?

— Сьогодні, — спокійно каже Богдан. — Зранку подзвонив, привезли, зібрали. Нічого особливого.

«Нічого особливого». Прекрасно. Просто кімната, яку хтось облаштував під твою дитину за один день….

Тетянка, досі в мене на руках, несподівано знову подає голос:

— Мамо… дивись, — шепоче. — Тут ліжечко… маленьке. Це… мені?

Я задихаюсь.

— Якщо ти хочеш, — відповідає замість мене Богдан.

Вона трохи сповзає з моїх рук, стає на килим, скидає ботиночки з шкарпетками, босими ступнями торкається м’якого ворсу, ніби перевіряє, чи він справжній. Потім підходить до ліжка, гладить ковдру.

— Тут затишно, — каже нарешті. 

— Можеш лягти, — каже Богдан. — Просто спробувати. Якщо не сподобається — повернешся до мами.

Тетянка дивиться на мене. Я киваю, бо не можу зробити нічого іншого. Вона залазить на ліжко, лягає, притискає до себе ведмедика, який був на поличці.

За мить її очі вже злипаються.

Я стою посеред кімнати, Богдан поруч, трохи збоку, мовчить. Ми обоє дивимося, як вона засинає, й я знаю: яка б я ще хвилину тому не була принципова, зараз мені хочеться одного – щоб у неї був шанс мати нормальне дитинство…

Коли її дихання стає рівним, ми виходимо.

— Поговоримо? — пропонує Богдан.

***

гортай далі, там продовження ------------>