5. Дитяче запитання

У таксі темно й тісно. Фари інших машин ковзають по вікнах жовто-білими смугами. Я тримаю Тетянку на руках, вона майже вся з’їхала в мене з колін, головою вперлась у груди, дихає гаряче й уривчасто.

— Мамо… — вона ледве розплющує очі. — Куди ми знову їдемо?..

— Пам’ятаєш, ми ходили вчора в великий будинок, де дядя відкрив двері? — тихо нагадую. — Ти тоді майже всю дорогу спала. Там живе дядя Богдан. Він може нам допомогти з лікарями.

— Він добрий? — питає тихо. 

Я ковтаю. Перед очима миготить, як кадр з фільму: договір на столі, фраза «ти і Тетянка — моя родина для всіх».

— Я… дуже хочу, щоб він був принаймні добрим, — чесніше не виходить.

Вона щось нерозбірливе бурмоче й провалюється в сон. У мене ще є кілька хвилин дороги — сказати їй хоч щось про те, що, можливо, доведеться «трошки грати», що цей дядя хоче, щоб ми виглядали його родиною. Але я дивлюся на її бліде личко, на синюваті тіні під очима — й язик не повертається навішувати на неї зараз ще й це.

Ворота знову виростають перед нами, високі, чорні, холодні. Цього разу охоронець навіть не питає, хто ми. Просто дивиться, киває й веде нас вже знайомою дорогою.

Двері відчиняються майже одразу після дзвінка. Він уже чекав.

Сьогодні Богдан виглядає більш домашнім, ніж учора: темні штани, сірий светр з м’якої пряжі, рукава трохи підвернуті. Волосся трохи вологе, пасма неідеально укладені. 

— Заходьте, — каже спокійно. Жодної натягнутої усмішки, просто рівний тон. — Тут холодно.

Я роззуваюся майже навпомацки. Тетянка сопе мені в шию, тримається пальчиками за мій светр, як за рятувальний круг.

У вітальні тепло й занадто світло, як завжди в багатих будинках: жодної тіні, ніде заховатися. Першим, що впадає в очі, є не диван і не камін, а папка на столику. Темно-синя, акуратна, поруч — ручка. Папери стирчать рівними краями, зверху видніється шапка з жирним шрифтом. Мені не потрібно підходити ближче, щоб зрозуміти: він уже все продумав. Нашу «угоду» можна просто підписати.

У грудях щось судомно смикається. Це не імпровізація, Олю. Він готувався до всьго цього.

— Сідай, — каже Богдан, показуючи на край дивана. 

— Сонечко… — я тихенько торкаюся її волосся, коли сідаю з нею на диван. — Ми вже прийшли. Пам’ятаєш, я говорила тобі про будинок дяді Богдана?

Вона повільно розплющує очі. Зіниці розширені, погляд спершу плаває по стелі, потім зупиняється десь в районі його спини. Богдан саме обертається — і вони зустрічаються поглядами.

Для нього це просто якась дитина, але в нього на мить завмирає крок. Вони дивляться одне на одного так, ніби світ стягнувся до двох точок: її бліді оченята й його сірий, уважний погляд.

Тетянка трохи відсувається від мене, щоб краще його бачити. Вона ще напівсонна, м’яка, вся тепла, але в цьому погляді раптом стільки ясності, що мені стає страшно.

— Мамо… — шепоче вона, не відводячи очей від нього. — Ми… точно тут не жили раніше?

Мені перехоплює подих.

— Ні, зайчику, — тихо кажу, гладячи її по спині. — Ми були тут всього раз. Учора. Ти тоді майже спала, пам’ятаєш?

Вона зморщує лобик, як завжди, коли щось згадує. Потім знову дивиться на нього. 

Богдан завмирає посеред кімнати зі склянкою в руці. Він теж це відчуває. Це видно по тому, як сіпається у нього щелепа.

Тетянка кліпає кілька разів, а потім дуже серйозно, по-дорослому, каже:

— Ти… виглядаєш знайомим.

Я не розумію, що вона має на увазі. Тетянка робить крихітну паузу, дивиться на нього ще пильніше — і добиває:

— Ти мій тато?

***

гортай далі, там продовження ------------>