4. Відеодзвінок

Після лікарні день пробіг дуже швидко.

Ми з Тетянкою заскочили в аптеку, потім у магазин по йогурт і печиво – «той із зайчиком, мамо, будь ласка». Вдома я зварила курячий супчик, вона зʼїла кілька ложок, більше гралася з хлібом, ніж їла, а потім лежала на дивані й дивилась мультики.

Я ходила по квартирі і займалась рутиною: ліки розкласти, речі зібрати, пральну машинку ввімкнути. У голові встигало крутитися тільки два голоси: лікареве спокійне «останнім часом вона гірше реагує на лікування» і Богданове рівне «я можу оплатити все, але…». Я старанно робила вигляд, що другого не існує.

Увечері Тетянка вже ледь трималася на ногах.

Я викупала її швидко, щоб не мерзла, витерла м’яким рушником, вдягла у її улюблену піжаму з єдинорогами.

— Мамо, — вона затискає в руках плюшевого зайця. — Тільки ти не йди нікуди, гаразд?

— Я нікуди не піду, — відповідаю, не думаючи.

Вона засинає швидко.

А я йду на кухню. Ставлю чайник, потім згадую, що вже ставила годину тому й так і не налила. Телефон лежить на столі. Від самої думки, що там є номер Богдана, мені не по собі.

Я беру його, просто щоб «перевірити час». Звісно. Екран спалахує. Пів на одинадцяту.

Відкриваю телеграм. Контакти.

Богдан Левченко.

Палець завмирає над ім’ям.

Не дзвони. Вже пізно. Нормальні люди в цей час сплять.

Я вимикаю екран. Кладу телефон. Сиджу. Ходжу по кухні. Перед очима – обличчя лікаря, який каже: «часу все менше».

А потім згадую вітальню у Богдановому будинку, його спокійне: «у мене є умова».

Я повертаюся в кімнату, стаю в дверях і дивлюся на Тетянку. Вона спить, розкинувшись по ліжку, як маленька зірка, рот трохи відкритий, щічка притиснута до подушки. 

Якщо їй стане гірше, я собі ніколи не пробачу, що не використала шанс. Будь-який, навіть найогидніший.

Я повертаюся на кухню вже без коливань. Беру телефон, відкриваю той самий чат. Хотіла написати: «Ми були в лікаря. Все погано. Я передумала». Але слова не складаються. У голові тільки одне: «Мені потрібні гроші. Тетянці потрібен шанс».

Палець ковзає по екрану. Я хочу натиснути на виклик клавіатури, але замість цього чіпляю іконку відеовиклику.

— Блін, — шепочу, намагаючись одразу скинути, але телефон уже дзвонить. На екрані – моє м’яке, змучене обличчя у маленькому віконці, великий напис «Відеовиклик…».

Я тицяю по червоній трубці, але руки тремтять, і в цей момент виклик приймають.

Картинка різко змінюється. В кадрі з’являється він.

Мокре волосся, пасма прилипли до чола. По плечах стікають краплі води. На ньому тільки білий рушник, недбало затягнутий на стегнах. Одна рука тримає телефон, другою він, здається, щойно відсунув шторку душу.

— Олю? — він примружується, роздивляючись мене. Голос якийсь нижчий, ніж вживу. 

Я завмираю. Мені здається, що видно, як я червонію – від шиї до вух.

— Я… я не хотіла дзвонити на відео, — захлинаюсь з першої секунди. — Я… випадково натиснула… Я взагалі…

У маленькому прямокутнику бачу своє відображення: скуйовджене волосся, широка футболка, під очима тіні. Ідеально блін, щоб дзвонити напівголому Аполону, з яким ти вчора посварилася і назвала дияволом.

Куточок його губ трохи смикається.

— Спокійніше, — каже він, поправляючи рушник. — Я не помру від того, що ти побачила мене в рушнику.

Погляд у нього, однак, швидко стає більш сфокусованим.

— Щось сталося?

Я ковтаю. Усі слова, які я проговорювала подумки перед дзвінком, раптом зникають. Залишається тільки одне, примітивне, до болю чесне:

— Я… хотіла поговорити про вашу пропозицію, — видавлюю нарешті. — І про те, що сказав сьогодні лікар.

І в цю секунду я дуже чітко розумію: ось він, момент, коли я таки простягаю руку до того самого «договору з дияволом» — сама, добровільно. Не тому, що хочу його, а тому, що в мене є маленька хвора донечка, і заради неї я готова на все…

***

гортай далі, там продовження ------------>