3. Лікарня

Тієї ночі я майже не сплю.

Лежу в темряві, а в голові його голос:
« Відтепер, якщо погодишся, на публіку ти — моя жінка.  Для батька, для ради директорів, для преси. Ти живеш тут. Світ бачить у нас пару. А вона для всіх — моя донька, яку я приховував заради її ж безпеки… »

Я тоді сказала «ні» й вийшла з його будинку, стискаючи Тетянку так, ніби могла захистити її від усього світу. На морозі стало легше дихати. Здавалося, я зробила правильно: не продала нас, не стала важелем у чужій війні.

А тепер вночі я лежу й слухаю її дихання — хрипке, уривчасте після терапії. І кожен її подих звучить для мене, як питання:
«Ти впевнена?»

Я перекочуюсь із боку на бік, рахую тріщини на стелі, тіні від ліхтаря на стіні. У голові — дві думки, які гризуть одна одну:
Ти захистила її від невідомого.
Ти відмовилась від реального шансу на її лікування.

До ранку в мене так і не виходить обрати, яка з них гірша.

До лікарніі ми їдемо в маршрутці, я дивлюся у вікно й нічого не бачу, окрім снігу. Тетянка спить у мене на руках, умостившись щокою на плече. Вона стала ще легшою останнім часом, і це лякає більше, ніж будь-які слова лікарів…

— Мамо, ми вже приїхали? — питає вона, коли я обережно ставлю її на підлогу в коридорі відділення і вона повністдю просинається.

— Вже, сонечко, — намагаюся всміхнутись. — Зараз зайдемо до лікаря, гаразд?

Я вішаю наші курточки на вішак, знімаю їй шапку, шарф — все роблю повільно.

У кабінеті наш лікар усміхається, коли ми заходимо.

— О, моя хоробра леді Тетянко! — говорить так, ніби ми прийшли не в онкогематологію, а на чергове свято. — Йди-но сюди, будемо перевіряти, як там наші суперсили.

Він слухає її стетоскопом, заглядає в горло, торкається живота, питає про мультфільми й нову ляльку. Тетянка слухняно відкриває рот, дихає, відповідає. Часом зиркає на мене, шукаючи очима підтримку. Я киваю й посміхаюся, як можу.

— Молодець, — нарешті каже він. — Тепер я попрошу тебе сходити до Валентини Іванівни, пам’ятаєш? Вона дасть тобі сік і щось смачненьке. А я з мамою поговорю одну дорослу хвилинку, добре?

— Без уколів? — підозріло дивиться Тетя.

— Сьогодні без, — клянеться він. — Лікарське слово.

Медсестра забирає її за руку. Двері зачиняються. 

Лікар сідає за стіл, дістає нашу карту. Я знаю кожну заломлену сторінку в ній, кожен штамп. Він перегортає аркуші, на щелепі з’являється напруга, яку він намагається приховати.

— Олю, — каже тихо, ніби ми зараз не в лікарні, а на кухні, — як вона останнім часом вдома? Температура, слабкість?

— Температура стрибає, — відповідаю, стискаючи ремінець сумки, щоб руки не тремтіли. — То 37,5, то 38. Після останньої «хімії»… зовсім вимотана. Їсти прошу. Вночі прокидається, каже, що болять ноги.

Говорю рівно, стараюсь триматись. Якщо зараз дам собі розплакатись — не зупинюся.

Він киває, дивиться в аналізи.

— Останні два тижні вона гірше реагує на лікування, — нарешті каже. Голос спокійний, але в ньому є та сама нота, від якої у мене холоне всередині. — Ремісія не така глибока, як ми очікували. Організм втомлюється.

«Втомлюється». Мені хочеться сказати: це моя дитина, а не батарейка, щоб так говорити. Але я знаю: для нього це спосіб не сказати прямо: «їй гірше».

— Це… дуже погано? — питаю. Слово «погано» звучить, як чужорідне тіло в горлі.

Він робить паузу.

— Це не те, чого ми хотіли б на цьому етапі, — обирає формулювання. — Нам потрібні додаткові обстеження. Розширені аналізи, можливо, повторна пункція кісткового мозку, коли вона трохи відновиться після курсу. І паралельно, Олю… — він зустрічається зі мною поглядом, — нам треба серйозніше думати про трансплантацію. Не «коли-небудь», а в найближчій перспективі.

Фраза «найближча перспектива» звучить як «учора». У голові мимоволі спливають його слова:
«Я можу оплатити лікування, дорогу, клініку. Але ти й дитина — моя родина для всіх…»

***

гортай далі, там продовження ------------>