2. Відповідь

— Відтепер, якщо погодишся, на публіку ти — моя жінка, — каже Богдан. — Для батька, для ради директорів, для преси. Ти живеш тут. Світ бачить у нас пару. А вона для всіх — моя донька, яку я приховував заради її ж безпеки… 

Слово «згодна» стукає в голові в такт тіканню годинника десь за спиною.

Для батька. Для ради директорів. Для преси.

Я дивлюся на нього. Він сидить спокійно, рівно, як людина, яка звикла озвучувати умови й чекати, поки інші під них підлаштуються. Можливо, для нього це просто ще один договір. Для мене ж — ще одна петля.

«Картинка назовні». «Історія». Ми з Тетянкою для нього, як рекламний придаток. 

— Але навіщо… — я ковтаю.

Він на секунду замовкає, ніби вирішує, скільки саме правди мені можна дати.

— Так треба, — зрештою каже. — У нашій родині давно чекають, коли я перестану бути одинаком. Люди краще довіряють тим, у кого є що втрачати.

Мене пробирає мороз. Не від того, що він говорить, а від того, як говорить — занадто спокійно, ніби реально описує маркетингову стратегію.

— Тобто ми з Тетянкою — частина вашої… стратегії? — намагаюся всміхнутись, але виходить криво.

— Називай це, як хочеш, — не заперечує. — Взамін твоя донька отримає лікування й майбутнє. Не найгірший обмін, погодься.

Я дивлюся на Тетянку. Маленька, тепла, занадто легка для свого віку. Її пальчики сонно стискають край моєї куртки. Вона нічого не знає про «стратегії», про батьків, які відмовляються, і дядьків, які раптом хочуть «родину». Їй потрібно тільки жити, одужати і жити повноцінно.

Якщо скажу «так» — у неї буде шанс. Якщо скажу «ні» — ми повернемося до зборів і кредитів, які можуть вже і не дати.

І все одно всередині щось бунтує проти цієї ідеї.

— Ви… говорите так, ніби це дуже просто, — шепочу. — Просто взяти й почати жити тут, зробити вигляд, що ми ваша сім’я, — я ковтаю клубок у горлі. — Я не маю ілюзій щодо Руслана. Але я теж не хочу бути зброєю в чиїхось руках.

Куточок його губ ледь сіпається.

— Ти перебільшуєш, — спокійно каже він. — Ніхто нікого не вбиває. Я не збираюся йти з вами на барикади. Просто поруч зі мною мають стояти жінка й дитина для картинки. Все.

— Ви розумієте, що для вас це просто картинка, а для мене…. Я прийшла по допомогу, так. Але не по… все це. Я не хочу її одужання починати з того, що ми всі разом когось обманюємо і хтось страждає.

Він трохи нахиляється вперед, дивиться прямо.

— Розумію, що тобі важливо, щоб ніхто не постраждав, — говорить тихо прямо на вухо. — Але хтось уже страждає. Вона.

Він киває на Тетянку.

— І зараз є варіант, де їй стає краще, а комусь, можливо, стає трохи незручно. Я не прошу тебе нищити чиюсь репутацію. Навпаки — я хочу, щоб навколо нас усіх був мирний фасад. Ніхто не дізнається, що за ним.

Звучить логічно. Страшно логічно.

От якби можна було врятувати Тетю і нікого не чіпати. Просто прожити тихо десь збоку, без цих Левченків, їхніх батьків, рад, виборів… Але я не маю таких грошей. Він — має. І виставляє цінник.

— Мені… страшно, — кажу нарешті, чесно. — Я не розумію, у що ви нас втягуєте. Я не знаю ваших правил, ваших домовленостей із батьком, інших гравців. Я не хочу прокинутися через тиждень і побачити свою дитину в жовтій пресі,—  стискаю її сильніше. — Я не хочу, щоб її життя було чиїмось піаром. Навіть якщо це хороший піар для вас.

Він довго мовчить. Потім повільно видихає. Погляд стає жорсткішим:

— Ти відмовляєшся?

Я дивлюся на Тетянку. На свої побиті пальці. На стіл із його годинником, паперами, нулями в кошторисі. На чоловіка, який реально може все це оплатити — і реально хоче нас взамін.

Скажи «так». Врятуй дитину. Потім якось розберемось.
І друга думка, тихіша, але вперта: ти не знаєш, у що саме він тебе втягує.

— Я… не можу, — виходить нарешті. Голос тихий, але я відчуваю, що це правда. — Принаймні зараз. Я не розумію ваших мотивів. Не розумію, що буде потім. А коли я не розумію, я не можу підписати на це свою дитину.

Він дивиться довго, майже не кліпаючи.

— Ти розумієш, що відмовляєшся від грошей, які можуть врятувати її життя? — в його голосі немає осуду, лише сухий факт.

— Розумію, — шепочу. 

 І мені від цього хочеться вити. Але я так само розумію, що не хочу нашкодити нікому іншим шляхом. Ні Богдану, ні йому, ні… їй. Я не хочу, щоб над її головою почалася чиясь війна. 

— Моя відповідь — ні, — кажу остаточно.

Богдан на мить заплющує очі, ніби рахує до трьох. Потім підводиться теж.

— Це твій вибір, — каже рівно. — Я не змушуватиму.

Пауза.

— Але якщо ти змінеш думку, подзвони, — додає вже тихіше і простягає мені візитівку.

Я не беру картку і нічого не відповідаю. Просто розвертаюсь і йду до дверей, притискаючи Тетянку до грудей… 

***

гортай далі, там продовження ------------>