Розділ 13

В цей момент здається, що час зупиняється. Світ навколо ніби розмивається. Свічки, келихи, музика, захоплені зітхання за сусідніми столиками – усе стає далеким. Є тільки він. І ця обручка. І запитання, яке мало б зробити мене найщасливішою жінкою на землі… якби в мені не жила історія, яка досі кровоточить у серці.

Я кліпаю очима, і раптом повітря стає надто гарячим. Руки холодні. Серце – дике й безладне. Влад дивиться на мене з такою надією, з такою вірою… що мені хочеться кричати від безсилля.

– Владе… – голос виходить тихішим, ніж я хотіла. – Це дуже неочікувано. І… я…

Він не зводить з мене погляду. Усмішка вже не така щаслива, але він тримається.

– Якщо тобі потрібен час – я зрозумію, – каже тихо. – Але я серйозно. Я кохаю тебе, Злато. Я хочу бути з тобою. І з Даринкою. Завжди.

Слова пробивають мене до сліз. Бо я знаю, що він щирий. Він не грає. Влад любить мене теперішню. Навіть тоді, коли я не можу повноцінно кохати його.

Я дивлюсь на кільце. Воно красиве. Воно ідеальне. Але я не впевнена, що я готова бути “ідеальною нареченою” просто зараз.

– Владе, – знову кажу. – Я… згодна. 

– Що? 

Він розгублено кліпає, і я розумію його потрясіння. Сама шокована. Ще мить тому я сумнівалася, а зараз спостерігаю за тим, як Влад дістає з коробки обручку й обережно надіває мені на палець. Гості, що сидять за сусідніми столиками, голосно нам плескають, а я чую лише власне серцебиття і бачу щасливі очі чоловіка навпроти. 

Влад пригортає мене до себе і тримає так міцно, наче боїться, що я можу передумати. Правильно робить, що боїться, бо я дико розгублена зараз. 

На язиці вже крутилася відмова. Я мала сказати йому, що ще зарано переходити до такого серйозного кроку, а потім у голові щось перемкнулося. 

Мені захотілося бути щасливою. Одягнути сукню і сказати “так” чоловікові, який щиро мене кохає. Який ніколи не зрадить і завжди буде мені довіряти. 

Я вірю, що Влад такий, саме тому спробую по-справжньому його покохати. 

– Дякую, Злато. 

Він відпускає мене, і ми знову сідаємо. Обручка на пальці здається мені надто важкою. З нею незвично, але я звикну. 

– Хіба за таке дякують? – усміхаюсь. 

– Я боявся, що ти відмовиш. Насправді чекав на це, але в глибині душі вірив, що нарешті зможеш зробити крок вперед. 

– Я хочу змінити своє життя, – кажу щиро. – Хочу відпустити минуле. Сподіваюсь, що ти допоможеш мені в цьому. 

– Не сумнівайся, кошеня. 

Влад цілує мою руку, і я бачу в його очах стільки кохання, наче я для нього – цілий всесвіт. 

Ми вечеряємо, говоримо про різні дурниці, і тривога потроху мене відпускає. Потім їдемо до Влада, і я залишаюсь у нього на ніч. Засинаю в його обіймах і відчуваю себе майже щасливою. 

Чому майже? Тому що це рішення понесе за собою багато змін. І в першу чергу змінюватися доведеться мені. Якщо вже вирішила стати його дружиною – жодних думок про Максима не може бути в моїй голові. Як і думок про минуле, яке ніяк не хоче відпускати. 

Наступного ранку Влад привозить мене додому. Він не питає про те, що ми будемо робити далі, і я вдячна йому за це. Мені треба трохи часу, щоб звикнутись з думкою, що я – його наречена, а вже після цього можна буде планувати спільне майбутнє. 

Квартира зустрічає мене тишею та спокоєм. Даринка ще дрімає, а Стася – на кухні. Вона сидить з чашкою кави, в халаті і думає про щось. Піднімає погляд і завмирає, коли бачить мене на порозі з букетом квітів.

– Ти ночувала у Влада, – каже замість привітання. – Сподіваюсь, що це хороший знак. 

Я мовчки підходжу до неї, кладу букет на стіл, потім піднімаю руку і демонстративно виставляю вперед долоню.

Стася кілька секунд просто дивиться на неї, а потім:

– Ні. Ти жартуєш, – її очі широко розкриваються, кава в чашці ледь не виливається, коли вона різко ставить її на стіл. – Злато?!

– Влад зробив мені пропозицію. Вчора. В ресторані, – кажу спокійно. 

– І ти сказала “так”? – Стася вже не сидить, а стоїть навпроти, майже впритул. – Ти погодилася?

– Так, – повторюю. – Я погодилася.

Стася мовчить. Обмірковує те, що почула. 

– Чорт… – нарешті каже й сідає. – Я… не знаю, радіти мені чи бити тебе по голові. Ти ж ще вчора ввечері ледь не плакала через Макса!

– Не ледь, – усміхаюся гірко. – Я плакала.

– То що це було? – її голос зривається. – Ти казала, що не готова! Що не відпустила Макса! А сьогодні вже з обручкою?!

– Я… просто захотіла бути щасливою, Стасю, – кажу з надривом, а на очі навертаються сльози. – Влад хороший. Він завжди поруч. Даринку любить. Мене приймає з усіма моїми тарганами. Можливо, це не кохання, але це – стабільність. Спокій. Безпека. А я так втомилася від болю.

Сестра дивиться на мене ще кілька довгих секунд. Потім підводиться знову та обіймає. Міцно.