Розділ 12

Злата

Я ще з порогу офісу розумію – щось не так. Стася сидить за своїм столом, наче вибухівку розміновує. Її пальці бігають по клавішах, а щелепа зціплена так, що видно, як напружується м’яз на щоці.

– Що сталось? – знімаю піджак і дивлюсь на неї.

– Приходив, – каже, не піднімаючи очей.

– Хто? – я навіть не встигаю подумати, бо в глибині серця вже знаю відповідь.

Стася повільно підводить голову. Її очі повні злості, розчарування і ще чогось, чого я не хочу зараз розшифровувати.

– Твій привид з минулого. Максим.

Мені наче хтось льодом проходиться по хребту. Я кладу сумку на стіл і опираюсь долонями об край.

– І чого він хотів?

– Та поговорити, уявляєш? – гірко сміється вона. – Йому раптом закортіло правди! Прийшов, дивиться, ніби має право на це!

Я важко сідаю в крісло. Всередині – пустка. І злість.

– Він знає про Даринку?

Стася хитає головою.

– Знає. Я сказала, – відповідає. – Злато, немає сенсу це приховувати. Він все одно рано чи пізно спробує її побачити. Поговорити. 

Я закусую губу. В голові гуде. Злата має рацію. Знайомство Максима з донькою – це питання часу.  Немає сенсу приховувати правду. Вона і так на поверхні. 

– Він сказав щось ще?

– О, ще й як. Вирішив, що йому потрібна правда. Ага, через шість років. Сказав, що хоче з’ясувати, що сталося в той день. Що сумнівається в усьому.

Я фокусую погляд на своїх долонях. Вони тремтять.

– Це… нечесно, – кажу нарешті. – Він зник. Він вирвав себе з мого життя і просто зник. А тепер хоче правду?

– Я йому так і сказала, – знизує плечима Стася. – А ще сказала, що знищу його, якщо він знову тебе зламає.

Я усміхаюсь крізь сльози.

– Ти б це зробила, – шепочу.

– Ще й як. І зроблю, якщо буде потрібно.

Я дивлюсь на сестру і тихо дякую в голові за неї. За те, що була поруч, коли інші відвернулись.

Але глибоко всередині з’являється тріщина. Бо я знаю – якщо Макс дійсно повернувся по правду, якщо в ньому лишився хоч крихітний сумнів, то уникнути розмови не вийде. І я не впевнена, що витримаю її.

Стася їде на зустріч, а я залишаюся в кабінеті сама. Поки їхала сюди після чергової зустрічі, мене набрав Влад. Він тільки зараз надумав спитати, як пройшла поїздка за місто в компанії колишнього. Так і сказав. 

Його слова боляче вдарили в саме серце. Я розумію, що Влад ревнує, і має на це повне право, але він добре знає мою історію, і має розуміти, що я ніколи не пробачу Максу те, що він зробив. 

Коли Влад зрозумів, що перегнув палку, то одразу ж вибачився і запросив мене на вечерю. Звісно ж, я погодилася, адже мені подобається проводити з ним час. 

Але до кінця робочого дня ще довго, а в мене ще одна зустріч запланована. З Крістіною. 

Якщо чесно, то я починаю боятися цих зустрічей. Не знаю, чого від них чекати. Крістіна може попередити Макса, і він також приїде. Не здивуюсь, якщо саме так і буде. 

Я прибуваю до ресторану трохи раніше. Паркуюсь неподалік і ще кілька хвилин сиджу в машині. Збираю думки, вдихаю глибше, ніж потрібно, і силоміць витягую з себе усмішку. Все добре. Макса не буде. Це просто зустріч з клієнткою.

Йду до входу, підбори глухо стукають по каменю, а серце все ще б’ється трохи не в ритм. Всередині пахне кавою і дорогими парфумами. Я бачу Крістіну одразу – вона сидить за столиком біля вікна, у розкішній білій сорочці і з келихом просеко в руці. Поруч із нею ще одна дівчина – та сама, з якою ми вже знайомилися, але я забула її ім'я. Обидві сміються, щось жваво обговорюють.

Я підходжу ближче, і Крістіна відразу піднімає очі.

– Злато, привіт! – її усмішка надто широка, ніби трошки показна. – Сідай до нас!

– Доброго дня, – чемно відповідаю й займаю місце навпроти. – Ви вже щось замовили?

– Ми з Танею вже майже поїли, – вона кидає погляд на меню. – А ти можеш щось собі замовити. Можливо, каву чи десерт?

– Капучино, будь ласка, – відповідаю офіціантові, який миттєво з’являється.

– То що скажеш? – питає Крістіна, схиляючи голову. – Як тобі вілла? Атмосфера? Простір? Я в це місце закохалась.

– Місце справді дуже гарне, – киваю. – Є де розгулятись і декораторам, і фотографу. Але я ще хочу поспілкуватися з власником щодо технічних нюансів – паркування, електрики, доступу до кухні.

– Це все ти владнаєш, я впевнена, – відмахується Кріс. – З тебе вийшов би чудовий військовий стратег. Усе контролюєш.

Я усміхаюсь чемно, але всередині трохи зціплююсь. Погляд ковзає на її подругу, яка спостерігає за мною з надто живим інтересом.

– Мені здалося, що ти хочеш змінити концепцію весілля. Це так? – переводжу розмову в більш конструктивне русло.

– Ну, не змінити, – задумливо відповідає вона. – Просто додати більше легкості. Може, менше золота, більше пастельних тонів. Я тобі скину фото сьогодні ввечері.