Розділ 11

Залишаю офіс з двоякими відчуттями. Слова брата не дають мені спокою. Я думаю про те, що буде далі. Про те, що принесе мені розмова з батьком. 

Десь у глибині душі з'являється відчуття, що дуже скоро я в чомусь сильно розчаруюсь. Або ж у комусь. Не виключено, що це буду я сам. 

Слова Тараса посіяли в моїй душі зерна тривоги. Я починаю розуміти, що зробив величезну помилку шість років тому. Треба було розібратися. Не тікати з власного весілля як ображений хлопчисько. 

Поговорити зі Златою. Я ж як ніхто знав, що вона не здатна на зраду. Вона така щаслива була, коли розповідала мені про дві смужки на тесті. Усміхалася, а в очах сльози стояли. 

Я не думав про це, коли роздивлявся те фото. Не думав про це, коли залишив її одну з розбитим серцем. Я просто втік, не розібравшись. А зараз може бути пізно. 

Коли я приїжджаю до батьківського будинку, всередині все палає. Не від гніву – від болісної тривоги. Цього разу я не ховаю емоції, не граю роль чемного сина. Сьогодні я прийшов не в гості – я прийшов по відповіді.

Я ж як ніхто знаю, що батьки були проти моїх стосунків зі Златою. Вони погодилися прийти на весілля лише тому, що я їх про це попросив. Батько постійно торочив, що вона мені не пара, а я не зважав на це. Вірив, що вони приймуть її як доньку. А потім ті фото і слова батька, що Злата – шльондра і стрибнула у ліжко до іншого за кілька днів до нашого весілля. 

Двері мені відчиняє мама. В її очах – приємне здивування. Не чекала мене побачити. Але вона ще не знає, що я прийшов не просто так. 

– Максиме, ми тебе не чекали…

– Мені треба з батьком поговорити, – перебиваю стримано, але твердо. Вона злегка здивовано киває.

– Він у кабінеті, – відповідає. – Щось сталося? 

– Скоро дізнаємось. 

Я проходжу коридором, міцно стискаючи руки в кулаки. Відчиняю двері без стуку.

– Максе, – батько підводить очі від газети, – що ти тут робиш? Ти…

– Як ти отримав те фото? – перебиваю його. В голосі немає злості, лише холод.

Його обличчя наче кам’яніє. Він явно не очікував, що я прийду з такими питаннями. 

– Ти знову за своє? – злиться. – Все через цю дівку? Тільки не кажи, що ви бачилися. 

– Я хочу знати правду, – роблю крок ближче. – Ти її підставив, щоб зруйнувати наші стосунки?

– Ти сам усе зруйнував, – батько знімає окуляри і дивиться на мене прямо. – Якби ця дівка дійсно мала для тебе значення, ти б нізащо не кинув її біля вівтаря. Я знав, що так і буде, бо ти надто запальний. Надто самовпевнений. 

– Хочеш сказати, що те фото несправжнє? – мій голос тремтить. 

– У того хлопця було завдання: втертися в довіру і затягнути її в ліжко, – карбує батько. – Він свою роботу зробив. Чого ти ще від мене хочеш? 

– Ти можеш з упевненістю сказати, що Злата сама лягла до нього в ліжко? 

Батько завмирає. Він дивиться на мене довгим поглядом і мовчить. Його мовчання красномовніше будь-яких слів. 

Він не знає правди. Отримав фото і, щасливий, надіслав його мені. Але якщо Злата була проти… Якщо…

Я не хочу про це думати. Розумію, що копирсання у минулому – надто паскудна справа. Я ненавидів Злату за те, що зрадила, але, можливо, все було зовсім не так.

– Я зробив тобі послугу, – говорить батько, і я розгублено на нього дивлюсь. – Ця Злата… вона тобі не підходила. Ти сам це розумів, але кляті почуття забили тобі мізки.

– То я тобі подякувати маю? – злюсь. 

– Як бажаєш, – батько дивиться на мене з викликом, а я гостро усвідомлюю, що він ні в чому не винний. Провина лише на мені. 

Бо я не повірив. Бо я не розібрався. А зараз може бути занадто пізно. Якщо вона народила дитину… нашу дитину, то я втратив не лише Злату. Її я втратив теж. 

Я нічого йому не відповідаю. Залишаю кабінет і прямую до виходу. 

– Синку, може, залишишся? – питає мама, наздогнавши мене практично біля виходу. 

– Ні. Пробач, – цілую її в щоку і покидаю будинок. 

Знову сідаю в автівку, міцно обхоплюю руками кермо і видихаю. Мені треба трохи часу, щоб зібратися. В голові занадто багато думок зараз.

Тарас мав рацію. Я ідіот. 

Якщо повернутися до того моменту, коли я отримав те фото, і спокійно все обміркувати, то можна зробити висновок, що я просто пішов легким шляхом. Розбив серце людині, яка кохала мене більше за життя. Покинув вагітну. А тепер ще й хочу чогось. Повернути те, на що не маю жодних прав. 

Наступного ранку я знову їду в офіс до Злати. Знаю, що це ризиковано, адже вона бачити мене не хоче. Та я маю дізнатися, що відбувалося після того, як я її покинув. Після того, як зник з її життя на довгі роки. 

Біля агентства її автівки немає, але я все одно йду всередину. Буду чекати її там, скільки доведеться. 

– Доброго дня! – молода адміністраторка усміхається мені. – Вам призначено? 

– Мені потрібна Злата. Вона тут? – питаю прямо.