Розділ 10

– Давай без цього, – кажу сердито. – Я тут як організатор весіль. А ти – як брат нареченого. 

– Я просто хочу поговорити, – Макс хмуриться. Мені здається, що йому важко стримувати справжні емоції. – Про те, що сталося тоді. 

– Нема про що говорити, – сама роблю крок до нього і дивлюсь з таким холодом, на який тільки здатна. – Наша історія закінчилася біля вівтаря шість років тому. Я зрадила тебе. Ти зрадив мене. Думаю, ми квити. 

– Я тебе не зраджував, – цідить. – Між мною і Катею нічого не було. 

– Та невже? І чому я маю тобі вірити? Я все на власні очі бачила. Як і ти бачив ті фото. 

Максим мовчить. Дивиться на мене похмуро і, здається, не знає, що сказати. Мабуть, він думав, що я знову почну виправдовуватися. Доводити щось. Але ні. Цього не буде. 

Мені набридло кожного разу одне й те ж повторювати. Я знаю, що не винна. Принаймні з моєї згоди нічого не було. А якщо Макс мені не вірить – то це його проблема, а не моя. 

– Я думаю, що на цьому можна закінчувати, – кажу, трохи заспокоївшись. – Сподіваюсь, що ти поділишся з Крістіною своїми враженнями від побаченого. Тебе ж для цього сюди відправили. 

Залишаю Макса на задньому дворі, а сама обходжу будинок і йду до воріт. Сподіваюсь, що він не йде за мною, але тільки-но збираюсь відчинити двері автівки, Макс з'являється у мене за спиною і тисне на двері рукою, щоб я не змогла їх відчинити. 

– Що ще? – дивлюсь йому в очі. 

– Що з дитиною? – питає, а моє серце падає в п’яти. Я до останнього сподівалася, що Максим не торкнеться цієї теми, але не тут-то було. 

– Не розумію, про що ти, – ціджу холодно. 

– Ти сама казала, що вагітна. 

– А ти казав, що немає ніякої дитини, – кричу, бо емоції беруть гору. – А якщо і є, то вона не твоя! 

Я важко дихаю. Руки стиснуті в кулаки, і єдине бажання, яке виникає в моїй голові зараз – це відправити Макса під три чорти. 

– Злато, давай поговоримо спокійно. Без емоцій, – Макс намагається торкнутися мого плеча іншою рукою, але я відштовхую її від себе. 

– Без емоцій кажеш? – фиркаю. – А я не можу без емоцій. Зрозумій! Ти знищив мене! Розтоптав! А тепер зʼявляєшся і хочеш чогось! Дай мені спокій! Я більше не твоя, і ніколи твоєю не буду! 

Максим мовчить. Я бачу, як повільно його відпускає злість. Не знаю, що слугує чинником цього, можливо – мої заплакані очі. 

Останнє, чого б мені хотілося – це плакати перед ним, але я не втрималася. Не змогла. І тепер моє обличчя мокре від сліз, а серце знову болить. 

– Відійди! – ціджу. 

– Ні. Я не дам тобі сісти за кермо в такому стані. 

– Та пішов ти знаєш куди? – штовхаю його в груди, а йому хоч би що. – Не лізь у моє життя! Зрозумів? Ти не маєш на це жодного права! 

– Пробач, – Максим ніяк не реагує на мою штурханину. – Я більше не буду нічого говорити. Але тобі дійсно треба заспокоїтися. Не можна в такому стані сідати за кермо. 

– Добре, – киваю. – Не сяду. Задоволений? 

Максим мені вірить. Забирає руку і відступає. Як тільки він це робить, я сідаю в авто і блокую двері. Дивлюсь на його обличчя через скло, а тоді демонструю середній палець. 

Знаю, що по-дитячому і проблеми це не вирішить, але зараз мені хочеться цього. Макс закочує очі, а я заводжу двигун і їду геть. Подалі від нього. Подалі від усього цього лайна. 

Я лечу трасою з шаленою швидкістю, але швидкість не заглушає того, що коїться всередині. Руки стискають кермо так сильно, що біліють кісточки. Очі ще мокрі, але вже не від слабкості – від злості. Від несправедливості. Від того, що я знову опинилася в минулому, яке мала б давно залишити позаду.

Я помічаю автомобіль Максима позаду, коли до міста залишається менше кілометра. Зменшую швидкість, і він робить те ж саме. Не йде на обгін, тримається близько, наче… хоче переконатися, що я безпечно дістанусь дому. 

Лише на повороті до офісу ми їдемо в різні боки. Я видихаю, бо не впевнена, що просто зараз готова пережити ще одну сварку. Думаю, і Макс це зрозумів, тому й відступив. 

Максим

Я дивлюсь, як автівка Злати повертає на вулицю, де розташований офіс агентства. За нею не їду. Розумію, що зараз це зайве. 

Вона була такою розбитою, коли ми сварилися. Я дивився в її очі, які колись були моїм всесвітом, і не міг відвести своїх. Здається, вони досі мій всесвіт, і визнавати це дуже важко. 

Я не хотів доводити її до такого стану. Не хотів руйнувати той крихкий мир, що виник між нами. Але вона запалилась як сірник, і все, що було далі, не було підвладним ні мені, ні їй. 

Я не їду додому. Мені терміново треба з кимось поговорити. Вилити все, що накопичилося всередині. Саме тому скеровую автівку в бік бізнес-центру і чекаю на промивку мізків від Тараса. 

Його офіс розташований на шістнадцятому поверсі велетенської скляної будівлі. Поки піднімаюсь ліфтом, маю час ще трохи подумати. Звісно ж, усі мої думки – про Злату. У мене таке відчуття, що я в принципі можу думати лише про неї.