Розділ 9

– Ти жартуєш? – кричить Стася, а я підстрибую на стільці від несподіванки. – Якого біса, Злато? Хіба не можна було просто відмовити? 

– Ні, не можна було, – кажу стримано, наскільки це взагалі можливо. – Це моя робота, розумієш? Якби я відмовилася, Крістіна почала б ставити запитання. З іншого боку, це геть не професійно. Я не звикла відступати перед труднощами. 

– Але ж це Макс! – злиться. 

– І що з того? – питаю. – Думаєш, я стрибну до нього в ліжко за першої-ліпшої нагоди? 

– Не думаю, – бурчить. – Я не цього боюсь. Я боюсь, що він знову тебе зламає. 

Я глибоко вдихаю, а тоді видихаю. Не знаю, що їй сказати. Розумію страх Стасі, бо вона єдина була поруч, коли я практично помирала шість років тому. І зараз усе може повторитися. 

– Не зламає, – кажу твердо. – Ти ж сама розумієш, що я не можу ховатись від нього вічно. Ми будемо бачитись. До весілля – так точно. 

– А як же Влад? Ти скажеш йому про це? – Стася погляду з мене не зводить. 

– Скажу, – киваю. – Він теж має розуміти, що це лише робота. 

– Ну звісно! Лише робота! – Стася закочує очі, а я зітхаю. 

Мені також все це зовсім не подобається. Якби я з самого початку знала, що Крістіна якось пов'язана з Максом, то одразу відмовилася б від організації весілля. 

Зробити це зараз буде ще тією проблемою. Знаючи запальний характер Крістіни, я можу лише здогадуватись, які неприємності вона може мені влаштувати. І нашій зі Стасею агенції також. 

Саме тому я хочу зробити все ідеально. З високопіднятою головою провести це весілля, а потім просто забути, наче нічого й не було. 

Коли Стася йде, а Даринка лягає спати, я приймаю душ, а тоді беру в руки телефон і набираю номер Влада. Слухаю довгі гудки і трохи нервую. Знаю, що він розізлиться, але я готова його запевнити, що це лише робота і нічого більше. 

Він не відповідає, тому відкладаю цю розмову на потім і лягаю спати. Розумію, що завтрашній день буде важким і мені треба набратися сил, щоб його пережити. 

Прокидаюся раніше, ніж планувала. Світло ще м’яке, сонце тільки пробивається крізь штори, а в повітрі – дивна тиша. Така, яка буває лише перед важкими днями. Але я намагаюсь не думати про другу половину сьогоднішнього – лише про першу. Про Даринку. Про зоопарк. Про радість, яку принесе їй ця поїздка.

– Мамо, прокидайся! – чую тоненький голосочок, а потім рожеві щічки притискаються до моїх. – Ти обіцяла зоопарк!

Я дивлюсь на неї й одразу усміхаюсь. Даринка – моя найкраща причина встати, вдягнутись, жити.

– Я пам’ятаю, сонечко, – кажу й гладжу її по волоссю. – А ти прокинулась така бадьора?

– Ага. Я не могла спати – все думала, чи побачимо жирафа, – сміється вона, і мій серцевий ритм нарешті вирівнюється.

Ми збираємось разом. Я одягаю легку сукню кольору пудри, Даринка – у своїй улюбленій сукні з єдинорогами. Збираю їй волосся у два хвостики, а вона щебече без зупину, ставить по сто питань на хвилину й танцює посеред кухні, поки я роблю нам сніданок. Життя в її очах – те, що тримає мене на плаву.

Коли виїжджаємо до зоопарку, вона в машині не вмовкає: питає, чи слони сплять, чи можна буде погодувати кіз і чи зебри чорно-білі, бо так намальовано, але вона ще не бачила наживо. Я сміюся. І відчуваю себе мамою, а не жінкою, яку минуле намагається знову потягнути у безодню.

Ми гуляємо зоопарком більше двох годин. Фотографуємось, сміємось, їмо морозиво. Даринка сміється так голосно, коли бачить, як маленький єнот тягне лапкою виноград, що до нас обертаються інші люди. Але мені байдуже. Вона щаслива – отже, я зробила все правильно.

І тільки ближче до обіду, коли ми вже їдемо додому, в мені починає прокидатись тривога. Даринка засинає на задньому сидінні, притиснувшись до свого плюшевого ведмедика. Я дивлюсь у дзеркало на її обличчя – таке безтурботне, чисте – і обіцяю собі, що жоден чоловік не буде мати влади над моїм серцем настільки, щоб це вплинуло на неї.

Доводиться взяти Даринку на руки і так нести до квартири. Вона від таких маніпуляцій не прокидається – отже, зоопарк забрав у неї багато сил. 

Няня вже чекає нас у квартирі і залишається з донечкою, коли я знову спускаюсь вниз і повертаюсь в автівку. 

Руки трохи тремтять, поки перевіряю, чи все взяла, і одягаю на очі темні окуляри. Розумію, що вони не врятують мене від Макса, але хоча б трохи відгородять. 

Тільки-но покидаю свою вулицю і втискаюсь у потік інших автівок, як мій телефон починає дзвонити. Бачу, що це Влад – і серце стискається. Він не дуже вчасно, але я розумію, що треба відповісти. 

Я натискаю на кнопку гучного зв’язку, бо руки зайняті кермом, й одразу чую знайомий голос:

– Привіт, кошеня.

Його тон м’який, але щось у ньому насторожує. Напруженість у кожному слові. І я знаю – він щось відчуває. Влад завжди щось відчуває. 

– Привіт, – відповідаю і намагаюсь звучати як завжди. Спокійно. Нейтрально.

– Ти телефонувала вчора. Пробач. Не зміг відповісти, – продовжує. 

– Та нічого. Все гаразд, – натягнуто усміхаюсь.