Розділ 8

– Як ти? – питає Влад через десять хвилин напруженого мовчання між нами. 

Ми досі їдемо, і я бачу, як міцно він тримає пальцями кермо. Влад хоч і розуміє ситуацію краще за будь-кого, та він не збирається відступати, і за це я дуже йому вдячна. 

Можливо, зараз я схожа на егоїстку, але мені начхати. Влад повернув мене до життя. Показав, що я можу бути потрібною. І тепер я не хочу його втрачати, хоч досі не впевнена, чи зможу коли-небудь покохати, як Максима. 

Це паскудство, якщо чесно. Буває так, що доля ставить нас у таке положення, де ми попросту не маємо права вибору. Кохати одного, а бути з іншим. Ненавидіти, зневажати, але все одно кохати, бо це почуття навіть ненависті не під силу. 

Я не знаю, що з цим робити. Не знаю, як навчитися любити себе в першу чергу. Як бути сильною для себе. 

Збоку все здається так просто, але насправді до біса важко. Максим став моїм першим чоловіком. Першим коханням. Першим усім. Можливо, тому моя прив'язаність до нього така сильна. Я не знаю. 

Але одне знаю точно – зроблю все, щоб ця нитка, що нас поєднує, зникла. Я більше не хочу жити минулим, бо в мене є майбутнє. Воно сидить поруч і чекає на мою відповідь. 

– Нормально. А ти? – дивлюсь на Влада і ковтаю клубок, що в горлі з'явився. 

– Що мені буде? – хмикає геть невесело. – Це ж не я зустрів свою колишню, яка кинула мене біля вівтаря. 

У мене таке відчуття, наче хтось дуже сильно вдарив мене в живіт. З усієї можливої сили. На очах з'являються сльози, і Влад одразу це помічає. 

– Чорт! – цідить і скеровує автівку на узбіччя. Вмикає аварійку і до мене нахиляється. Хапає моє обличчя у свої теплі долоні й великими пальцями витирає сльози. – Пробач, кошеня. Я просто… я такий ідіот. 

– Ти маєш повне право злитися, – кажу. – Я знову розгубилася через його появу. 

– Ти не розгубилася, – говорить твердо. – Ти повелась гідно. Я тобою пишаюсь. 

– Справді? – усміхаюсь кволо. 

– Справді, – киває і накриває мої вуста своїми. Поцілунок виходить солоним через мої сльози, але нас це не зупиняє. Ми обоє прагнемо відчути, що потрібні комусь, і саме це має значення. 

– Поїдемо до мене? – питаю, коли поцілунок закінчується. 

– Звісно, – Влад миттєво розслабляється. Здається, саме такого запрошення він і чекав. 

Автівка знову на дорозі, а моя рука – у його руці. Я видихаю. Наче і розслабляюся. Просто не до кінця, як часто буває. 

Наступного ранку Влад їде на роботу, а я залишаюсь вдома з донею. Зустріч у мене тільки в обід, тому вирішую не поспішати. Хочу насолодитися моментами з Даринкою. Вона завжди була моїм маленьким акумулятором, який додавав сил. Сподіваюся, що сьогодні буде так само. 

– Мамо, а коли ми підемо в зоопарк? – питає моє сонечко, наминаючи млинці. 

– Ти хочеш у зоопарк? – перепитую. 

– Хочу. 

– Ну, тоді зробимо це завтра, – відповідаю. – Я перенесу зустрічі на трохи пізніший час, щоб звільнити для нас ранок. 

– Ура! – доня плескає в долоні, а я усміхаюсь. Люблю, коли вона щаслива. Люблю робити її такою. 

Няня приходить ближче обіду, а я збираюсь на роботу. Сьогодні одягаю сукню і босоніжки на підборах. Волосся легкими локонами падає на плечі. 

Мені подобається власне відображення, як і блиск в очах, який не приховати. Здається, мені таки вдалося відпустити вчорашню ситуацію і я готова жити далі. 

Їду на зустріч з кондитером, який займається всіма солодкими замовленнями. Обираю кілька варіантів тортів та десертів для весілля Крістіни й Тараса, далі домовляюсь про оформлення зали живими квітами та шукаю ведучого, який точно сподобається Кріс.

Єдине, що залишається під питанням, це ресторан чи інше місце, де буде проходити церемонія. Крістіна сказала, що сама вирішить, де все буде відбуватися. Тепер мені треба знати, щоб оглянути зал і зробити фото для декораторів. 

Повертаюсь в офіс і знаходжу серед контактів її номер. Рука завмирає над кнопкою виклику, і я зітхаю. Не розумію, чому мені так важко зробити цей крок. Хоча ні, розумію. 

Тепер я знаю, що Кріс тісно пов'язана з Максимом, і якщо я торкаюсь її, то і його зачіпаю. Мені це не подобається, але іншого вибору немає. Максим – брат нареченого, і хочу я цього чи ні – ми будемо перетинатися. 

Головне, щоб я була до цього готовою. 

Крістіна відповідає після першого ж гудка. Таке враження складається, що вона чекала на мій дзвінок. 

– Привіт, Злато! Як справи? – бадьоро питає. 

– Привіт. Я хотіла поговорити щодо місця проведення церемонії. Ти вже знаєш, де це буде, чи потрібна моя допомога? – питаю. 

– У мене є кілька варіантів, – відповідає. – Але я поки не визначилася. Можемо разом поїхати і поглянути. Ти зайнята зараз? 

– Зараз – ні, – кажу. – Кажи, куди приїхати. 

Ми домовляємось про зустріч у ресторані, і я одразу ж їду туди. Не хочу з цим затягувати. До того ж – завтра до обіду в мене вихідний, і не хочеться залишати частину справ на потім.