Розділ 7

Ресторан тихий, зі свічками на столах і приглушеним світлом. Один із тих закладів, де мені подобається проводити час. Особливо з Владом.

Він сидить навпроти, іноді легенько торкається моєї руки, щось жартує. Його сміх – теплий, приємний. Я усміхаюся йому у відповідь, справді намагаючись бути тут, у цьому моменті, в цій вечері. Він заслуговує цього. Ми замовляємо пасту, вино, і я відчуваю, як трохи відпускає.

Влад розповідає мені історію про свого колегу, який приніс на роботу хом’яка дитини, бо мав відвезти його до ветеринара, й забув у шухляді на весь день. Ми обоє регочемо, і на мить я навіть вірю, що світ – нормальний. Що ніщо не тріщить у мені зсередини.

Але все змінюється, щойно відчиняються вхідні двері ресторану.

Я відчуваю, як щось піднімається в мені ще до того, як повертаю голову. До нашого столика наближається Крістіна, а за нею – Тарас.  Вона у білому, з перлами на вухах і неприхованою впевненістю в кожному русі. Тарас її веде, але поглядом одразу ковзає залом і, як я і здогадуюсь, натрапляє ним на мене.

Влад відчуває, що я завмерла, і хмурить брови.

– Щось сталось? – тихо питає.

Я не встигаю відповісти, бо Крістіна вже помітила нас і прямує до нашого столу, ніби це її право – влізати у чужі вечері.

– Злато! – її голос дзвінкий, гучний, ідеально розрахований, щоб почули всі. – Яка я рада тебе бачити! Оце так сюрприз! Скажи, Тарасику! – вона ковзає поглядом по Владу. – О, а це хто?

– Влад, – відповідає він, подаючи їй руку з ввічливою усмішкою. – Дуже приємно.

– Це мій наречений, Тарас, – крізь усмішку повідомляє вона, ніби ми не бачилися два дні тому. – Ми саме вирішили повечеряти десь гарно… і уяви, бачимо вас! Це знак! Можна ми до вас приєднаємось?

Я дивлюсь на неї мовчки. Хочу сказати “ні”, але Тарас уже зупиняє її:

– Кріс, може, не варто? Люди ж вечеряють...

– Та ну, не переймайся, – перебиває вона. – Злата не проти, правда ж?

Я дивлюсь на Влада. Він легенько киває: все добре, вирішуй сама. Але я бачу, що він не в захваті.

– Добре, приєднуйтесь, – кажу, вдихаючи глибше. – Але ми ще трохи – і будемо йти.

Крістіна плескає в долоні й одразу ж сідає, мов на трон. Тарас опускається поруч, і його погляд – з вибаченням. Я бачу, як він хоче сказати щось, але мовчить.

Влад зберігає чемність. Ми сидимо четверо, і всі слухаємо Крістіну, бо вона вирішила просто зараз поділитися з нами, яку сукню і прикраси обрала в Мілані, коли літала туди зі своїми подружками минулого тижня. 

– А ще в Мілані я натрапила на один бутик із вінтажними прикрасами. Ви не уявляєте, Злато, які там сережки! Просто неймовірні! – щебече Крістіна, розмахуючи руками так, що ось-ось перекине келих із вином.

Я механічно киваю, роблю ковток води і вдаю, що слухаю. Насправді кожна секунда цієї вечері тягнеться як вічність. Влад тримається спокійно, але я бачу – він відсторонено спостерігає за Крістіною з легким подивом. Тарас мовчить, його пальці постійно смикають серветку. Він нервує і я знаю, чому.

– До речі, – раптом каже Крістіна, кидаючи погляд на годинник у телефоні, – зараз до нас має приєднатися ще один гість. Брат Тараса. Він нещодавно повернувся з-за кордону. 

Я відчуваю, як мороз проходить по спині. Келих завмирає в моїй руці.

– Брат? – мій голос звучить хрипло. – Ви маєте на увазі…

– Максима! – усміхається вона широко. – Такий харизматичний! Я одразу зрозуміла, що з нього буде ідеальний дядько для наших майбутніх дітей з Тарасиком.

Тарас різко зводить на неї погляд, але вже пізно. Я намагаюся вдати, що все нормально, але нічого в мене не виходить.

І тут, як на замовлення, лунає звук відчинених дверей. Я не дивлюсь. Не хочу. Не можу. Але тіло само напружується. І коли я все ж підводжу погляд, то бачу Максима.

У світлій сорочці, без піджака, з розстебнутим верхнім ґудзиком, із поглядом, який не дає мені навіть шансу на полегшення. 

Його брови піднімаються від здивування, але коли Максим переводить погляд на Влада – хмуриться одразу ж, бо все розуміє. 

Світ навколо стискається. Влад помічає мою зміну і кладе свою руку поверх моєї. Його дотик – як якір. Добре, що йому нічого не треба пояснювати. Він усе і так розуміє.

Максим сідає навпроти мене, і здається, повітря в залі стає густішим. Я майже не дихаю. Не тому, що боюсь – я вже пройшла цю стадію. А тому, що всередині наче зламалась система сигналізації. Всі датчики тривоги вмикаються одночасно: не показуй слабкості, не показуй, що болить, не показуй, що пам’ятаєш.

– Максиме, це Злата – організаторка нашого з Тарасиком весілля, – з усмішкою каже Крістіна, абсолютно не підозрюючи, яку бомбу тільки-но підклала під цей стіл. – А це її наречений… Влад.

Я усміхаюся. Машинально. Бо Крістіна влучає прямо в серце, і навіть не здогадується, що робить своїми словами. А Максим дивиться на мене, а тоді повільно переводить погляд на Влада і каже нібито до нас обох:

– Радий познайомитися.

Влад трохи стискає мою руку під столом. Його підтримка – моя броня. Але в грудях усе одно болить. Не тому, що я ще щось відчуваю. А тому, що це абсурд – сидіти навпроти людини, яка колись тримала моє серце у своїх руках, а потім розтрощила його на шматки.