Розділ 6

Максим

Я виходжу з офісу, але не бачу нічого навколо. Ні міста, ні людей, ні машин. У голові – тільки її голос. 

Злата змінилася. Я зрозумів це, як тільки зайшов до кабінету. Її очі холодні, а голос – чужий. Ці роки вплинули не тільки на мене. Між нами з'явилася стіна, і, мабуть, нічим її не зламати. 

Сідаю в машину, автоматично натискаю кнопку запуску двигуна, але не їду. Руки лежать на кермі, серце б'ється глухо, як молот об камінь.

Шість років. Шість чортових років. І весь цей час я був упевнений, що вона зрадила мене. Що ті фото – справжні. Що її тиша після мого зникнення – цьому підтвердження.

Якось вона жила всі ці роки. Якось жив я. 

За цей час я побудував цілу стіну з образ, болю, люті. Вона була винна. І саме завдяки цьому я якось дихав. Переконував себе в цьому з дня в день, і при цьому продовжував її кохати. 

Це просто паскудство якесь – так довго себе мучити. Ми обоє розбиті і скривджені. Але кожен по-своєму. 

Я досі не знаю, що тоді сталося, і якщо бути чесним з собою до кінця – не хочу знати. Прийти сюди було поривом з минулого, але я розумію, що дарма це зробив. 

Мені треба тримати дистанцію, щоб не потрапити на ті ж граблі знову. Якщо тоді все так сталося – отже, так і мало бути. Інших пояснень у мене немає. 

Я зариваю пальці у волосся, нахиляюсь вперед, упершись чолом у кермо. Відчуваю, як всередині щось тріщить. Вона була вагітною… Мабуть, це теж варто перевірити. 

Можливо, є ймовірність, що це була моя дитина. Якщо так, то я маю право знати правду. 

Мене охоплює щось схоже на паніку. Холодна, слизька хвиля, яка накриває з головою. Даремно я прийшов так раптово. Даремно взагалі відчиняв двері без попередження, без слів, без жодного чіткого “навіщо” у своїй голові.

– Чорт… – шепочу я, вдаряючи кулаком по керму.

Що тепер? Її сестра хоче мене знищити, а Злата… Вона боїться мене. І, здається, ненавидить.

Але найстрашніше те, що я можу бути батьком. Всередині знову з'являється порив повернутися і спитати про дитину, але я зупиняю себе. Даю собі час охолонути. Мені це треба зараз. 

Їду на квартиру й одразу ж відкорковую пляшку віскі. Наливаю в склянку і залпом випиваю. Краще не стає, тому наливаю ще. 

Я стою посеред кухні своєї тимчасової квартири, тримаючи порожню склянку в руках. Віскі пекуче обпалює шлунок, але не дає жодного полегшення. Ніби тіло вже втомилось навіть сприймати алкоголь як порятунок.

Знову наливаю – третю чи вже четверту? Не рахується. Голова гуде, але не п’яна. Це інше. Це туман із думок, злості й болю.

 Якщо вона сказала правду… якщо ця дитина моя…

Я шість років жив, як чужий собі чоловік. А десь поруч росла моя донька або син. І я навіть не знав. Або не хотів знати.

Двері ледь скриплять, і я чую кроки. Голос Тараса долинає з коридору:

– Максе, ти вдома?

– Тут, – хриплю. Я знав, що це він, бо сам дав йому запасний комплект ключів. 

Він заходить до кухні і завмирає. Оцінює мене поглядом: недопита пляшка на столі, я сам – розбитий, з порожніми очима.

– Що сталось? – питає. – Тільки не кажи, що їздив до Злати.

– Я був у неї, – випалюю, а він миттєво напружується. 

– І як все минуло? – питає стримано, не зводячи з мене погляду.

Я дивлюсь на нього, стискаючи склянку.

– Злата змінилася. Дивиться на мене так, наче я їй ворог. Хоча при цьому зрадниця – це вона. 

– Ти досі в це віриш? – Тарас зітхає. 

– А ти досі її захищаєш? – роздратовано перепитую. 

Тарас переводить подих, наче хоче потягнути час. Мене дратує те, що навіть зараз він на її боці. 

– Максе, ти знав її краще за будь-кого. Кохав до нестями, – продовжує. – Ти дійсно віриш, що вона могла зрадити? 

– Я бачив фото!

– Та що ж ти причепився до цих фото! – кричить брат, а я завмираю. Вивести його з себе не так просто, але в мене, здається, вийшло. – Ти її вислухав? Хоча б дав шанс усе пояснити? 

Ні, не дав. В той момент мене захопила така лють, що я і говорити не міг. Поїхав геть, залишивши її біля вівтаря. Хотів побути сам, але до мене прийшла гостя, яку я точно не чекав побачити. 

– Вона сказала, що була вагітна, – вирішую змінити тему. – Від мене.

Тарас відступає на крок, наче від удару.

– І з цим ти теж не розібрався, – брат хитає головою. – Скільки ще помилок ти наробив, Максе? 

– Чому ти звинувачуєш тільки мене? – вибухаю від обурення. – Це вона зрадниця! 

– Ти реально думаєш, що Злата, бувши вагітною, зрадила тебе? Серйозно? 

Моє серце падає в п’яти. Я розумію, що ні. Вона не могла. 

А ще гостріше я розумію, що ситуація надто заплутана. Тоді, шість років тому, я начхав на все і зник, а тепер я починаю усвідомлювати, що дарма це зробив.